Василь Барка — Жовтий князь (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Жовтий князь

1

Мати наряджає доню й радіє. Але вдушу закрадається тривога — знову навіщось повели чоловіка в сільраду. Чіпляються і гризуть: давай — як не гроші, так хліб.

Сім’я зі страхом чекає батька — чи не станеться чогось жахливого. Збираються йти до церкви. Оленка несміливо питає, чи, може, їй не йти, а то з неї сміються, глузують вчителі й учні. Дарії Олександрівні прикро, що її дитину даремно кривдять, але вона говорить дочці: “Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять”. А в самої “от—от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серце, де нема йому чим горіти”.

Син—первісток підкорився страхові і промовив з чужого голосу: “Навіщо пережиток?” Малі думають, що мама темніша тих, хто в школі навчає, “бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала… Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває мати, як день у день “вони” настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли”. А що робити? “Вони” сильніші.

Обличчя у матері видовжене, щоки запали, очі темно—сірі без гострого блиску. Недавно Оленка одержала в школі з—за своїх пустощів та недбальства кілька низьких оцінок. Мати, побоюючись насмішок: мовляв, “дурна дитина у вас”, грізно нагримала на доньку й мало не вдарила її. Та сполотніла, ледь не знепритомніла, потім так заридала, що всі аж злякалися й кинулися її втішати. Потім постаралася, стала краще вчитися і раділа за маму, якій дуже хотілося бачити високі бали в її зошиті. Мати потайки картала себе за той гнів. І згодом порадила своїй блідій, зі світлими очима доньці: “Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! їхнє зло щезне, а правда — ніколи”. Правда буде з ними і на небі, якщо будуть достойні, житимуть прощаючи і люблячи. Оленка взяла свій зошит, тримає в руках, хоче, щоб мама подивилася і похвалила. Для Дарії Олександрівни це свято — бачити доччині кривулі, але вона боїться перехвалити дівчинку.

Зайшла сусідка Ганна, посумувала, що ведуть людей у сільраду правити (збирати) останній хліб. Після цих слів у хату ніби тінь заступила і біда заглянула у вікна. Зажурилися ще й через дітей, яким наторочено, що “нові книжки церкву переросли. А ті книжки мертві!” Та й що зараз за навчання! Раніше скільки напам’ять знали і пісень, і казок. Тепер цього немає.

2

Хлібороби села Кленоточі, зібрані в сільраду недільного ранку, слухають промовця. Мирон Данилович дивиться на виступаючого і думає, що той через усіх і все переступить. Очі окунюваті, із скипілими затятими та жорстокими поблисками. Доповідач починає здалеку, а закінчує “корчуванням” несвідомих елементів і зметенням їх “з лиця землі”. Катранник з образою і жалем думає: “Так би зразу казав —давай весь хліб, бо вб’ємо! — як здобичник. А то кружить змієм і мучить”.

Григорій Отроходін карбував слова з почуттям власної правоти. Постанова є — і виконай, чого б це не коштувало, хай навіть життя. Так і його керівник сказав: “Взяти хліб з мертвих — весь!” Отроходін знає: хоч і зневажливо слухають хлібороби, але налякані. “Подумаєш! — царі… Жуки з поскорузлими мізками, а глядять, як шляхта: на кого? З підвищення, ніби драматичного кону, видно їх обличчя; всюди вирази гострої відрази, очі — з вогниками; тривога і похмурість віє по залі. Дехто збайдужів. У погляді того, що біля вікна, вражає докір з фосфоричною гіркотою свічення, від якого трудно відхилитись. Перевірити: притаєний! — з “індусів” (одноосібників, тих, хто не хотів вступати в колгосп); навколо таких, як правило, гніздиться опір”.

Мирон Данилович стояв, якдо стовпа прикутий. З вигляду — середній чоловік. І прізвище звичайне, сільське — Катранник. Очі сірі, аж сиві. Вилиняла сатинова сорочка, сірий старий піджак. У вікно видно, як кінь, прив’язаний між штакетин, намагається дотягтися до бадилини. “Вже ми — як той кінь! — знов мучиться думкою Мирон Данилович.— Прикрутила партлінія, бур’янця не вхопим”.

Дядьки принишкли, як соняшники перед грозою, а Отроходін розмахує руками і викрикує: “Зробимо, якз ворогами,— в разі невиконання! Відповідатимуть і сім’ї…”

Мирон Данилович похилив голову, бо знав, що дійсно розправляться, як це було в часи, коли заганяли в колгоспи. Хай він уже пропаде, а сім’я чим винна? “І до кого вдатися? Чого з ненашої сторони лізуть, сиділи б вдома… Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не ліземо до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна — теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем”. З цікавістю і відразою роздивлявся селянин промовця, а сам думав, що “хтось десь, боговорожий, схотів швидко нагребти гроші,— і переллються сльози в золото, наситять жадобу”. І справа ця показана на місяці — як Каїн піднімає Авеля на вила.

Коли Отроходін закінчив, несподівано виштовхався наперед сухенький хліборобик і спитав з відчаєм, хто ж дітей візьме, хто годуватиме, як їх не стане, адже весь хліб забраний. Дядьки й собі загомоніли, але Отроходін скипів, закричав, ще й пообіцяв арештувати тих, хто порушує тишу.

3

Микола та Андрій сиділи на подвір’ї і спостерігали, як сусідські хлопці намагалися залізти на повітку (сарай). Тоді Микола попросив брата сходити до сільради й подивитися, як там тато. “Більший має право посилати, і Андрійко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді”.

Але із сіней сільради вже виступили два сизомундирні міліціонери, а назустріч прямували місцеві партійці. Микола злісно промовив: “Хлібо-труси!” Андрій і собі: “Ами ні: михліботруди”. Хлопці почали придумувати різні прізвиська тим, хто одбирав у їхніх батьків хліб. Це були хлібопроси і хлібовози, хлібокради, хлібобери та хлібохапи. Микола попередив молодшого брата, щоб той ніде такого не говорив, бо через них тата можуть замучити по арештах.

* * *

Вигляд промовця нагадав Мирону Даниловичу страшного звіра, який часто марився ночами. Селянин думав: “Ну, ящір і є! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель…” Недавно навіть питав у батюшки, від чого такі марення та думки і що його робити. Священик сказав: “Стережіть серце і не впускайте оману, воюйте з нею! Верніться в повну смиренність і живіть любов’ю, як світлом: до всіх, до Бога найбільше. І моліться в кожну хвилину. Молитва — найдужча сила на землі”.

Ідучи по вулиці, Отроходін поглядає на двори і ображається, чому тисячники (двадцятитисячники) звуть пункт призначення “Муходрянськ”? Даремно, адже на селі не так уже і погано. У столиці влітку повно пилу й диму, а тут зелень і росяні світанки. Ну, а взимку, звичайно ж, краще в столиці. “Там народивсь і п’ястуком окріпнув: для неї ладен світ перетрусити — в переміну або загибель”.

“Меткі очі в Отроходіна! Тільки раз обтяжився помилкою, залюблений в одну з колишніх технічних секретарок обкому. Про її зовсім легенький нахил до бухаринської фракції взнав аж при розквіті в сердечній драмі. Почав відступати і порвав відносини, але тінь пригоди простяглася на життєпис. Приятелі, що коло оргбюро, зрештою “зам’яли дрібний прогріх. Ретельність він виказав несамовиту!” І зрозумів одну дуже важливу для себе істину: “Ти хоч би перепронакомуністичний і в програмі, і в лінії, і в дисципліні, і катзна в чому, а тобі ціна в партії — копійка зелена, якщо проморгав єство справи: чоломбитство “хазяїнові”!” Якдобратися до самого “верху”, Отроходін так для себе й не відкрив, бо шлях туди був закритий численними неводами, “якими дрібна рибка партії відділена від смачних місць, зайнятих рибищами”. Тому вирішив спробувати “просунутися” через низову мережу. Надіявся, що до “хазяїна” дійдуть чутки про його ентузіазм. “Йому “вгорі” нададуть великориб’ячу луску: ордени, “путьовки”, абонементи на видовища, грошові конверти тощо… “Вгорі” — означає в столиці, в апараті, там життя в дійсному сенсі: з багатством змісту, а передусім без сонності “низу”, де загрузли в побут, як тварини! — сорокаградусна, котлети з мухами, сімейні зради, духовна порожнеча і нудьга! Нудьга, хоч повісся”.

Єдине, що гнівило Отроходіна, так це те, що дядьки ” відмовилися мовчки відходити в землю”.

4

Неділя випала найнещасливіша для Кленоточі й сусіднього села, звідки приходили богомольці, втративши свій храм, який перетворили на склад. Церква давня, біла, як празниковий хліб. Пережила і татар, і пожежу. І ось повідомили, що сьогодні, після відправи, її “закривають”. Поприходило багато людей, дізнавшись, що служба остання. Батюшка сивий і слабоголосий, говорить про терпіння, про те, що можуть знищити тіло кожного, “а душу вбити безсилі, бо вічна”.

Мати Катранника, Харитина Григорівна, слухає проповідь із зворушенням і сльозами, серцем сприймаючи слова про те, що Бог любить їх, що як покаються, то він простить і помилує. Священик докоряє прихожанам, що багато з них забули про заповіді Божі. Хоч і стоять у церкві, а в серці — злоба. “Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба. Хочем упертістю пересилити Бога. Вийдем із церкви і знов живем, як погани: в ненависті”.

Бабуся страхається і думає, що справді так стало в селі: “розпились і розсобачились. Непоштиві ми, насмішкуваті і злі, нещирі, пліткуєм, як свині, про кожного — нечисто. Живем без страху Божого. В неділю бійка на вулицях. Озвіріли! Хіба що кара справить”. І похоплюється думкою — інших засуджує, а сама за роботою забуває молитися.

Закінчилася проповідьзі словами примирення: “Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душі від злоби і станьмо, як одна сім’я, в імені Спасителя… Звернімо очі до Нього в день іспиту, бо вже приходить. Будьмо тверді, як перші мученики перед звірами…” Люди плакали і “бачили свою долю: обікрадені і загнані в осоружну гуртівню, де стали — як жеброта, а хто не пішов, того зацьковано в дворищі з нуждою”. Усі повиходили з церкви і стали чекати комісію, яка описувала церковні коштовності. Аж ось наближаються переписувачі і з ними комсомольці з ломами, сокирами та пилками.

Раптом заспівав псалма сліпий лірник. Голова комісії став нервово відмикати церкву, а до діда підскочив один: ти що тут, мовляв, контрреволюцію розводиш! Натовп линув разом з комісією.