Таїр Халілов — До останнього подиху (фрагменти)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Він був старий і тяжкохворий. Тягнулася вже четверта доба, відколи в роті не було ні краплини води, ні крихти хліба. Про хліб він не думав, йому дуже хотілося пити. У роті пересохло, язик став, як дряпучий наждачний папір. Наче висохли нутрощі. Насилу роздирав злиплі, запечені й потріскані губи. Він не відчував голоду, тільки нестерпна, виснажлива спрага доводила до запаморочення. Спрага пересилювала усі страждання і хвороби.

— Води, води… — шепотіли його губи.

А вода була поруч. Варто було встати, зайти на кухню, пустити з крана воду і пити досхочу. Та як же встати, коли немічне тіло, виснажене старістю і хворобами, відмовляється слухатись, коли руки й ноги не рухаються. Сталося найстрашніше, те, чого він найбільше боявся, — хвороба міцно прикувала його до ліжка і зробила нерухомим. Надворі літо, у вікно залітають радісні дитячі голоси, десятки, сотні, тисячі людей кругом тебе за стінами будинку, а ти, старий і хворий, нікому не потрібний, як малюк у лайні, лежиш самотньо в ліжку і не можеш ні поворухнутися, ні встати. Кляті крижі! Замість хребта, ніби розжарений шворінь… Від болю тріщить голова, до горла підступає нудота, вивертає всі нутрощі. Та він не втрачає ясного розуму. Він міг думати і пливти безмежним океаном уяви і пам’яті, міг відволіктись, забутись.

Старий уперше в житті був таким самотнім. Він кликав сина Есфета, який жив на далекій півночі і працював інженером на гірничорудному комбінаті, якому сусідська дівчинка встигла дати телеграму.

Старий чекав. Терпляче чекав. Йому лишалося тільки чекати. Він чекав, коли хтось постукає, зайде до нього і дасть досхочу напитись. Він знав, що вмирає, та перш ніж попрощатись із життям, заплющити назавжди очі, піти в небуття, йому хотілось уволю напитися, вгамувати пекельну спрагу. І ще він боявся померти в порожній міській квартирі. “Собаче це діло — гнити, як стерво, у себе в ліжку… Людина мусить померти гідно, і її тіло має бути поховане в землі”, — роздумував старий.

Він чекав хоч на когось, хто б напоїв його, а потім уже можна й помирати. Та найбільше хотів побачити сина.

І раптом… пролунав дзвінок! Може, причулося? Чи не марить? Дзвінок повторився, йому почувся мелодійний передзвін. Він ще ніколи не чув кращої музики, ніж ця. Як він ожив!

— Есфете! Сину мій! — закричав він. Йому здалося, що від його крику задрижали стіни будинку, а насправді із його горла вирвалось кволе хрипіння. — Я зараз! Ось тільки підійду до дверей і відчиню. Ти тільки не йди! Будь ласка, не йди.

Зробив неймовірне зусилля, щоб поворухнутись. Нестерпний біль пронизав тіло, та він зумів повернутися набік, не втримавшись на краю ліжка, впав на підлогу і знепритомнів.

Він повільно приходив до тями. Йому здавалося, що йде безкрайньою розпеченою пустелею, по коліна вгрузаючи в гарячий пісок, а над головою немилосердно пече яскраве і палюче сонце. Ледь пересуває важкі ноги і весь час повторює: “Пити! Пити! Пити!”. Несподівано попереду заблищало водяне плесо. Мабуть, це марево? Після війни йому довелося побувати у геологорозвідувальній експедиції й не раз перетнути сипучі піски барханів. Що таке для людини вода, дізнався на фронті, у катівнях КДБ і в пустелі. Крапля води дорожча за золото, коли її нема.

Водяна смуга виблискувала і вабила до себе, кинувся до неї і незабаром опинився біля озера з чистою прохолодною водою. Припав до води, як у дитинстві біля річки, і почав жадібно пити. Але чому вода не вгамовує спрагу? Чому всередині все горить? Марево? Омана? Побрів далі, почав підійматися на бархан, але зірвався і скотився вниз. Тоді став повзти. Сипучі піски під долонями раптом перетворилися на дзюркотливі струмки. Із насолодою підставив рота під цівку прохолодної вологи і з головою зануривсь у потоки води, на які перетворився пісок. Уже й бархани хвилями накочувалися на нього. Та це ж солона вода! Це море! Він добре пам’ятає смак морської води. Гірко-солоною водою не нап’єшся. А ось і чайки, білокрилі прожерливі птиці з тужливим криком, що роз’ятрює душу. Він безпомильно знає, що коли зараз випливе на берег, то побачить рідне село он за тою горою. А там, під горою, стоїть маленький низький будинок, покритий червоною черепицею, оточений гостроверхими тополями і в’юнким виноградом. Морською водою, звісно, не нап’єшся. Треба бігти додому. Мати, певно, з долини принесла джерельної води. Ось де зможе напитися води. Він виплив на берег і, не озираючись, подався додому. Із заплющеними очима може знайти дорогу додому. Тут йому знайомі кожен камінь, кожен кущ, кожна стежинка. Босоногим зірвиголовою сходив їх уздовж і впоперек. Позаду хлюпоче море, над головою — голубінь неба і сліпуча жовть сонця. Легко підстрибуючи, здіймається на крем’янисту, зрізану колесами гірську дорогу. “Скільки ж років цій дорозі, — подумав він, — тисяча, а може, більше?” Так зрізати міцну гранітну породу колеса могли тільки за багато століть… Ця дорога завжди хвилювала його уяву й тривожила душу. Століття викарбувалися на її поверхні. Хто тільки нею не їздив і не ходив: від давніх завойовників, що забирали в рабство жінок і дітей, до німців у двадцятому столітті, що вели на розстріл партизанів і мирних людей, а в кінці війни ще й енкавеесівці гнали все село… Скільки ця дорога бачила сліз… У наші дні її розширили, вирівняли і вкрили асфальтом, а перед війною дорога мала ще свій первісний вигляд. Не збереглася вона, як не збереглося багато історичних пам’яток, пов’язаних із долею народу, їх нищили так само, як і народ.

Опустив голову, постояв роздумуючи, повернув ліворуч, обійшов гору, на яку не раз підіймався, і побачив батьківську хату, а в дворі — матір. Як давно не бачив матері! Як він скучив за нею. У нього солодко защеміло серце. “Дивно, — подумав він, — я ж старий, а почуваю себе дитиною, наче мені одинадцять років…”.

Побачивши його, мати сплеснула руками. Попросив води. Та мати його не почула, а, мабуть, здогадалася по губах, що він просить пити, витерла вологі руки фартухом, заклопотано забігла в дім і повернулась із глеком у руках.

Узяв із материних рук глека з водою, припав до нього. Пив великими ковтками, вода тонкими цівками стікала з кутиків губ на груди і мочила на животі сорочку. Але чому він не може напитися? Горить, сушить всередині, наче тисячі шайтанів смажать його в жаровні. Застогнав, розплющив очі й побачив над собою пожовклу бетонну стелю, міську квартиру, в якій прожив більше тридцяти років. Хтось знову натис на кнопку дзвінка і прислухався.

— Есфете! Хлопчику мій! Я знаю, це ти. Крім тебе, у мене нікого немає! — захрипів і зробив ще одну спробу — повернувся обличчям униз.

Намагався повзти. І це йому вдалося, повз, наче полоз, але знову нестерпний біль пронизав усе тіло до кісток, тому шарпнувся й обм’як, провалився у прірву. Довго лежав нерухомо: ні почуттів, ні думок. Нарешті вдалині заблимав кволий вогник. Він то гас, то загорався, наче маяк на високому скелястому березі. Придивився і впізнав світло у своєму вікні… Тої ночі вони з батьком їхали з весілля зі Старого Криму від дядька, що видавав дочку заміж. Мати не поїхала, залишилась удома з сестрою.

Ніч була глупа, безмісячна, беззоряна. Гори окутував морок. Було дивно, як це коні, яких ніхто не поганяє, в пітьмі знаходили дорогу і навіть не спотикались. Йому здавалося, що за кожним поворотом на них чекає смертельна загроза, а в силуеті кожного придорожнього куща чи каменя йому ввижався розбійник чи шайтан, про витівки якого чув, відколи себе пам’ятає. Солодка дрімота томила його всю дорогу, іноді холодне тремтіння пробігало шкірою, та він тиснувся до батька, і йому було вже не так страшно. У дитинстві він дуже боявся темряви. Вночі іноді стукне віконниця чи вітер завиє за вікном — тоді затремтить, залізе під ковдру і труситься, потіє, задихається, та голову з-під ковдри не висуне… Вдома всі сплять, лише йому не спиться, вловлює кожне шарудіння, кожен звук уночі, і ввижаються йому страшні видива… Згодом уява у важкі хвилини його не раз виручала. Можливо, лише завдяки своїй уяві й дожив до глибокої старості. “Уява, як сонце, освітлювала мені дорогу”, — думав старий.

Батько пішов на роботу в сад, а сестри із глеками рушили по воду до джерела. Сонце встає з-за гір, наче піднімається із дна моря… Гори купаються в сонячному промінні. Йому розпирає груди, він бачить схід сонця, гори, чує спів пташок. Він біжить до моря, а мати дивиться йому вслід і не може надивитись. Він усім своїм єством відчуває її погляд і чує її шепіт: “Жеребчику мій! Хай тобі завжди буде добре…”.

Хлюпоче море. Один за одним набігають буруни, шурхотять галькою і з шипінням захлинаються. Над ними літають чайки. Він зриває із себе одяг, пірнає в зелену безодню. Із розплющеними очима пливе, хапаючись за підводні камені. Зовсім близько плавають риби, він намагається їх упіймать, але вони втікають. Ось уже тисне у вушні перетинки, стискує в грудях, вискакує на поверхню. Мружиться від яскравого сонця і пливе до берега.

Він навчився плавати давно. Йому здавалося, що може перепливти море. І за цю зухвалість море одного разу ледь його не проковтнуло.

Море штормило. Він із хлопчаками стояв на березі. Хвилі народжувалися десь удалині, у череві моря, а потім росли, надувалися, набирали силу і хижо наближалися до берега. Ніхто не наважився ступити в розбурхане море. А він наваживсь. Скинув із себе одяг і бездумно кинувся в обійми розгніваного моря. А коли опам’ятався, берег невпинно віддалявся від нього. Він з відчаю загріб руками й ногами, та хвилі на своїх крутих спинах відносили його все далі в море. Ось тоді він уперше розгубився й запанікував. Але саме в останню мить, коли, здавалося, він уже приречений, його осяяла рятівна думка. Він не став даремно витрачати сили на опір хвилям, а, пірнаючи під воду, помаленьку став просуватися до берега. І, коли, знесилений, тремтячими руками, нарешті вхопився за камінь і відчув під ногами твердь, раптом заплакав. Ніколи ще не любив він так життя, як у той момент. Він був за крок від смерті, та знову бачить сонце і своїх розгублених друзів.