Стендаль — Червоне і чорне (стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

ЧАСТИНА ПЕРША

Події твору починаються у французькому провінційному містечку, яке називається Вер’єр. Мером містечка є пан де Реналь. Він кавалер кількох орденів, у нього великий лоб, орлиний ніс і взагалі досить правильні риси обличчя, але у мера присутній вираз самозадоволення і зарозумілості, змішаної з якоюсь посередністю і обмеженістю. Мер живе у гарному будиночку з садом і мурами. У нього є дружина і троє синів. Жінка – гарна матір, уважна, спокійна, розсудлива співрозмовниця. Свого часу вона мала славу першої красуні на весь край. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху. Її душа — проста і наївна; вона не судить свого чоловіка і не признається сама собі, що їй з ним нудно.

Пан де Реналь вирішує взяти гувернера для своїх синів. Ним має стати син лісопильника Сореля, якого звати Жульєн Сорель. Цей хлопець добре знає латинь, а от батько вважає його ледачим і не прощає того, що син вміє читати (батько читати не вмів). Старші сини старого Сореля допомагають батькові на лісопильні, а Жульєн, замість того, щоб стежити за ходом пилки, сидить і читає… Жульєн — невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти років, тендітний на вигляд, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. З дитинства він був кволий і всі в сім’ї зневажали його. Він ненавидів своїх братів і батька, але всім серцем полюбив старого полкового лікаря, який давав йому уроки латини та історії, а вмираючи, відказав йому хрест Почесного легіону, залишки пенсії і три-чотири десятки книг.

Єдине, що Жульєн хоче мати у будинку мера, — це привілей їсти не зі слугами, а з хазяями. Із самого дитинства він мріє пробити собі дорогу, вирватись із містечка, познайомитися з паризькими красунями. Спочатку він марив військовою кар’єрою, але пізніше, дізнавшись, що священик у сорок років одержує платню в три рази більшу, ніж уславлені генерали Наполеона, вирішує стати попом. Для цього він вивчає теологію і дружить з простодушним кюре.

Перед тим, як іти до мера, Жульєн заходить в церкву і там бачить на лаві клаптик паперу, на якому надруковано: “Подробиці страти і останні хвилини життя Луї Женреля, страченого в Безансоні…” Жульєн дивується, що прізвище страченого співзвучне з його ім’ям, а потім бачить біля кропильниці розлиту свячена воду, яка нагадує кров через червоні завіси на вікнах.

Пані де Реналь хвилюється, що якась чужа людина стоятиме між нею і дітьми. Вона уявляла собі гидкого, грубого, розпатланого суб’єкта, який лаятиме дітей. Та вона здивована, коли бачить дуже блідого й заплаканого хлопця у чистій білій сорочці. Очі цього молодого селянина такі ніжні, що пані спочатку подумала, що це переодягнена дівчинка. Це і є гувернер. Жульєн здивований лагідним виразом обличчя цієї чарівної жінки.

Пан де Реналь купує Жульєну костюм, хлопець стає зовсім іншою людиною. І господарі дому, і прислуга зачаровані й захоплені хлопцем. Жульєн гідно показує себе і перед паном Вально, і паном Шарко де Можірон, які приходять в гості.

Діти люблять Жульєна, а він їх зовсім не любить. Холодний, справедливий, байдужий… він був добрим вихователем. У душі він відчуває ненависть до вищого товариства.

Якось прогулюючись на самоті в лісочку понад Алеєю Вірності, Жульєн зустрічає двох своїх братів. Ті б’ють брата за його охайний вигляд і костюм. Пані де Реналь, пан Вально і суперпрефект випадково знаходять хлопця. Жінка так хвилюється, що пан Вально відчуває ревнощі.

У Жульєна закохується покоївка Еліза, це викликає у лакея ненависть до хлопця. Пан Вально теж ненавидить юнака за його вроду і турботу про свій зовнішній вигляд.

Пані де Реналь із задоволенням спілкується із Жульєном в компанії, але коли вони залишаються удвох, обоє ніяковіють і замовкають. Жінка, багата спадкоємиця побожної тітки, одружена в шістнадцять років з немолодим дворянином, за все своє життя не переживала нічого, що хоч би трохи нагадувало кохання… Завдяки цьому незнанню пані де Реналь, цілком захоплена Жульєном, — щаслива, і їй навіть на думку не спадає за щось докоряти собі.

Покоївка Еліза отримує спадщину і зізнається кюре, що любить Жульєна і хоче одружитися з ним. Але улюбленець Шелана рішуче відмовляється від вигідної пропозиції. Пані де Реналь хворіє, коли дізнається що покоївка мріє про одруження із Жульєном. Але, дізнавшись про те, що Жульєн відмовився, пані де Реналь відчуває полегшення, а від потоку щастя вона аж непритомніє. Прийшовши до тями, жінка розуміє, що кохає Жульєна.

З настанням перших весняних днів пан де Реналь переїжджає із сімейством у село Вержі. Так робила придворна знать, а мер старанно наслідував її звичаї.

Пані де Реналь почувається щасливою і цілі дні проводить в саду разом з дітьми. Покоївка Еліза дивується, чому пані де Реналь тепер так дбає про свої туалети і міняє плаття тричі на день. Пані де Реналь привозить з собою у село молоду родичку — пані Дервіль, з якою колись училася в монастирі Секре-Кер. Подруга зауважує, що пані де Реналь дуже щаслива. Темними спекотними вечорами Жульєн і жінки сидять під величезною липою за кілька кроків від дому. Одного разу хлопець ненароком торкається руки пані де Реналь. Вона в ту ж мить відсмикує руку, але тут Жульєнові спадає на думку, що його обов’язок — домогтися, щоб надалі її рука не уникала його дотику.

Другого дня Жульєн вирішує домогтися того, щоб жінка цього разу залишила свою руку в його руці. Йому вдається зробити це. Хоч жінка спершу висмикує руку, хлопець знову хапає руку і перемагає її останнє зусилля вирватись. Пані де Реналь відчуває величезну насолоду, цілу ніч не спить, а Жульєн на ранок і не згадує про жінку і свою перемогу..

Увечері Жульєн йде у сад, де його чекають пані Дервіль і пані де Реналь. Він намагається заволодіти рукою пані де Реналь, але після деякого вагання жінка вириває руку. Коли до них приходить пан де Реналь і нудно говорить про політику, Жульєн бере руку пані де Реналь, хоча її чоловік так близько. Жульєну приємно тримати руку цієї чарівної жінки, ніжно цілувати її в темноті саду, але він із задоволенням йде у свою кімнату, де його чекає недочитана книга. Вночі жінка відчуває жахливі муки за свій гріх, адже вона заміжня.

Жульєн на три дні відпрошується і йде в гори до свого друга лісоторговця Фуке. Дорогою він ночує в гроті однієї зі скель, де мріє про життя в Парижі і про те, що його покохає жінка з високою душею.

Повертаючись у замок, Жульєн із задоволенням думає про пропозицію Фуке стати компаньйонами, яка давала йому можливість розбагатіти і відчути себе незалежним. Перед приїздом Жульєна пані де Реналь вдягає ажурні панчохи і нову сукню з модної тканини. Це все бачить пані Дервіль.

Увечері в темному саду Жульєн бере пані де Реналь за руку, але це йому неприємно. Він не може повірити у щирість почуттів цієї чарівної жінки, адже йому здається, що вона завжди бачить його в образі робочого парубка. Жульєн вирішує продовжити інтрижку з господинею, навіть складає докладний план. Одного разу він цілує її, і ця витівка страшенно лякає і обурює жінку. Хлопець грає роль Дон Жуана.

Пана Шелана звільняють, а його місце займає вікарій Маслон. Допомагаючи доброму кюре перебиратися в нове житло, Жульєн надумує написати Фуке, що він побачив несправедливе ставлення до священиків, а тому для спасіння його душі буде краще відмовитися від сану і пристати на пропозицію друга.

Якось Жульєн сповіщає пані де Реналь, що прийде до неї в кімнату о другій годині ночі. Говорячи це, він тремтить від страху, що вона погодиться. Пані де Реналь страшенно обурюється. Вночі Жульєн вирушає у кімнату жінки. Його страх такий великий, що він забуває усі свої честолюбні плани і стає самим собою. У відповідь на докори переляканої жінки він кидається їй до ніг, обхоплює її коліна і ридає.

Через декілька годин Жульєн виходить із кімнати пані де Реналь. Він щасливий, але і в найсолодші миті близькості ні на хвилину не дозволяв собі забути про свій “обов’язок” і намагався грати роль покорителя жіночих сердець.

Знаки уваги між коханцями помічає пані Дервіль і дошкуляє подрузі натяками про небезпеку, а ввечері сідає між закоханими. Ця перешкода збільшує хвилювання пані де Реналь. Наступної ночі Жульєн знову йде до пані де Реналь. Через кілька днів Жульєн закохується у жінку з усім запалом юності.

Пані Дервіль, переконавшись, що її мудрі поради лише дратують подругу, покидає Вержі. Після від’їзду подруги пані де Реналь майже цілі дні проводить віч-на-віч зі своїм коханцем. З часом почуття між закоханими розгоряються дедалі більше.

Третього вересня кінний жандарм скаче Вер’єром і повідомляє, що в неділю у місто прибуде король. Пан де Реналь займається організацією почесної варти, а її командиром призначає пана де Муаро. Дружини лібералів просять пані де Реналь посприяти, щоб мер призначив їхніх чоловіків до почесної варти, а закохана жінка добивається у пана де Муаро і в суперпрефекта де Можірона, щоб до почесної варти призначили Жульєна. Жінка замовляє для Жульєна повну форму, зброю, кашкет.

Король хоче відвідати мощі святого Климента, що зберігаються в Бре-ле-О, за милю від Вер’єра. Пан Шелан жадає, щоб Жульєн супроводжував його як іподиякон.

З раннього ранку у неділю вулиці Вер’єра наповнюються тисячами городян і селян. Десь о третій годині король вступає на територію департаменту. Почесна варта рушає, між іншими йде дуже гарний, стрункий юнак, якого спочатку ніхто не може впізнати. Раптом хтось гукає, що це син тесляра Сореля, і натовп починає обурюватися.

Через тиждень після від’їзду короля залишаються тільки балачки про непристойну безсоромність, з якою “пропхнули” в лави почесної варти Жульєна Сореля, сина тесляра.

Сім’я мера повертається до Вержі, а невдовзі тяжко хворіє найменший хлопчик, Станіслав-Ксав’є. Пані де Реналь раптом проймають жорстокі докори сумління. Вона вважає хворобу сина Божим покаранням за злочин перелюбу. Та хлопчик одужує, і коханці віддаються безумним поривам…

Пан Вально від покоївки Елізи дізнається, що пані де Реналь і Жульєн коханці. Того ж вечора пан де Реналь одержує анонімного листа, в якому найдокладніше сповіщають про те, що відбувається в його домі.

Жульєн отримує записку, в якій пані де Реналь пише про своє кохання і про свої підозри щодо автора анонімки: це пан Вально.