Ромен Ґарі — Повітряні змії (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Розповідь у романі ведеться від імені головного героя – Людовіка Флері

Маленький музей Амбруаза Флері знаходить у невеликому містечку Клері. Та туристи відвідують музей лиш побіжно, бо їдуть сюди заради ресторану “Прекраний куточок”, який оспівується в усіх французьких путівниках. У музеї, який міцно пов’язаний з історією Франції, зібрана колекція повітряних зміїв Амбруаза Флері. Цей чоловік був сільським листоношею, з нього та його майстерні в Ла-Мотт часто сміялися. Та Амбруаз не боявся виглядати смішним, навіть коли на нього казали “схиблений старий”, він навіть бачив у цьому знак поваги. У 30-ті роки, коли він ставав відомим, хазяїн “Прекрасного куточка” Марселен Дюпра надрукував поштові листівки з зображенням Амбруаза в формі серед його повітряних зміїів з написом: “Клері. Знаменитий сільський листоноша Амбруаз Флері і його повітряні змії”.

Батько Людо був вбитий під час Першої світової війни, скоро після цього померла матір. З трьох братів Флері загинув також Роберт. Амбруаз повернувся з війни з пораненням і став затятим пацифістом. Він мав вольове обличчя, правильні, жорсткі риси, сиве, стрижене їжачком волосся, густі і довгі вуса. Очі були темні. Весь вільний час він віддавав повітряним зміям, яких називав “ньяма”. Це слово він знайшов в книзі про Екваторіальну Африку, де воно нібито означає все, в чому є подих життя: людей, мошок, левів, слонів або ідеї. У характері цього чоловіка переплелися глибока серйозність і стійкість та властиве французам жартівливе лукавство.

Людо жив з дядьком і часто допомагав йому запускати зміїв, кожен з яких мав ім’я. Амбруаз говорив, що треба робити зміїів, які відрізняються від всього, що уже бачили, щось зовсім нове. Вдень дядько виконував обов’язки листоноші, а час після роботи він проводив на лузі біля Ла-Мотт у компанії котрогось із зміїв.

Завдяки статті у газеті до Амбруаза почали приїжджати відвідувачі і з’явилися перші замовлення. Хазяїн “Прекрасного куточка” рекомендував своїм клієнтам відвідати дядьків сарай, який став майстернею повітряних зміїів. Якось Амбруаз виграв перший приз на виставці зміїв у Ножані, іншого разу лорд Хау запросив його в Лондон, де дядько продемонстрував своїх зміїв у Гайд-парку. У той час до влади прийшов Гітлер, і дядько зробив змія “Свобода, яка осяює світ”, з яким стояв на фото між лордом Хау и принцом Уельським. Після цього Амбруаза вибрали почесним президентом товариства “Повітряні змії Франції”. Візити цікавих ставали все частішими. Поважні особи нишком насміхалися з Амбруаза. Одного разу Людо розповів про це дядькові, але той не засмутився, а сказав: “Якщо ти дійсно когось або що-небудь любиш, віддай все, що в тебе є, і навіть всього себе, і не журися про решту”.

Амбруаз часто говорив племіннику, що усі Флері відрізняються хорошою історичною пам’яттю. На той час Людо було 10 років. Можливо, у нього ще не було історичної пам’яті, а от звичайна пам’ять викликала здивування у вчителів. Хлопець міг легко запам’ятати кілька сторінок з підручника, йому було легко робити різні підрахунки. Вчитель вважав, що це ненормально, і радив Амбруазу відвести хлопця до спеціаліста.

Ферма Ла-Мотт, де жив хлопець з дядьком, була доволі далеко від людей. Їхніми найближчими сусідами була сім’я Кайє. Далі жила сім’я Маньяр, яка ні з ким не розмовляла. Людо знав усі навколишні ліси. На краю яру він побудував собі вігвам і читав там книжки.

В середині червня хлопець їв у вігвамі суниці, а потім задрімав. Коли він розплющив очі, побачив перед собою дівчинку з дуже світлим волоссям. Вона мовчки з’їла решту суниць, а потім сказала, що з цукром набагато смачніше. Людо кулею помчав додому, взяв цукрової пудри і прибіг назад до вігваму. Дівчинка сказала, що більше не хоче, але він милий. Хлопець розповів, що він сирота, що живе з дядьком, який робить повітряних зміїв. Дівчинка не назвала свого імені, називаючи себе загадковою і неочікуваною. Дізнавшись, що Людо 10 років, сказала, що він для неї надто молодий, адже їй 11 з половиною.

Наступного дня Людо назбирав багато суниці, але дівчина не прийшла, хоч говорила, що, мабуть, прийде. Ціле літо і вересень Людо чекав її, але вона не приходила. Так він чекав 4 роки. Людо ніяк не міг забути її і переконався, що у Флері дійсно добра пам’ять. Хлопець вчився, допомагав дядькові і дуже часто згадував світловолосу дівчинку в білому платті з великим солом’яним капелюхом.

У 14 років Людо уже вів бухгалтерію “Прекрасного куточка” і дуже багато читав. Його дядько залишив роботу, але досі вдягав форму листоноші і приймав відвідувачів, показуючи повітряних зміїв. Робити це переконав його Дюпра, який вважав, що в цій місцевості лише він і Амбруаз користуються популярністю, тому треба підтримувати марку. Коли в Мюнхені 1939 року був врятований мир, який дехто називав “ганебним миром”, Амбруаз подав у відставку з посади почесного президента “Повітряних зміїв Франції”.

Кожного літа Людо повертався у незабутній ліс. У місцевих він уже давно дізнався, що дівчину звати Елізабет де Броніцька. Її батьки були власниками “Гусиної садиби”, розташованої вздовж дороги з Кло в Клері. Сім’я вже кілька років не приїжджала в Нормандію, бо жила у Польщі. Їх маєток знаходився недалеко від Гданська, у ті роки відомого під назвою Данциг.

Прочекавши 4 роки, Людо знову зустрів дівчину на тому ж самому місці. Вона вже знала, що хлопця звати Людовік, бо він всіх розпитував про неї. Між ними зав’язала розмова. Хлопець розповів про рід Флері, чоловіки якого страждають через свою добру історичну пам’ять. Повіривши одного разу в чудові речі, вони гинуть потім на війнах і революціях. Дівчина (вона була полячкою) заявила, що у поляків така ж добра історична пам’ять, як і у французів. Людо признався дівчині, що кохає її. Не давши ніякої надії, вона пішла додому.

Наступного дня по Людо приїхала машина. Водій сказав, що хлопця запросили в садибу Броніцьких. Дорогою Людо дізнався від водія, що граф Станіслав де Броніцький, батько дівчини, – фінансовий геній, а його дружина була однією з найвідоміших акрис у Варшаві, але залишила театр і влаштовує сцени вдома.

Людо потрапив у гості невчасно, бо графиня лежала в кріслі, лікар намацував їй пульс, а Стас де Броніцький ходив по кімнаті. Ліла була спокійна і пояснила Людо, що її батько просто невдало вклав гроші у ще одну справу. У той час Людо ще не знав, що Броніцький вигравав і губив на біржі величезні суми, і ніхто не міг сказати, розорений він чи багатий. На той час Станіславу було 45 років. Він належав до однієї з чотирьох-п’ятьох гілок вищої аристократії Польщі. Граф не звернув на Людо ніякої уваги, тому дівчина підвела хлопця до своєї матері. Ліла повідомила, що зустріла Людо у лісі, а графиня висловила надію, що у хлопця немає сказу, бо у всіх звірів зараз ця хвороба (про це вона читала у газетах). Так Людо вперше зустрівся з сім’єю Броніцьких.

Ліла повела Людо на горище. Там хлопець познайомився з її братом, якого звали Тад. Він був старший від Людо на рік чи два. І Ліла, і Тад любили пожартувати з батьків – божевільної матері і батька, який міг поставити на кін навіть Польщу. Тад насміхався з сестри, говорячи, що вона любить брехати і страждає манією величі. Також на горищі був хлопець років 15-16 років, якого звали Бруно. Він грав на роялі і був сином померлого італійського метрдотеля, який служив Броніцьким у Польщі. Виявивши у хлопця незичайний дар до музики, граф усиновив його і дав своє прізвище.

Людо дізнався, що сім’я Ліли збирається у кінці літа покинути Нормандію. Дівчина розповіла, що коли у батька нема грошей, ситуацію рятує матір, яка знаходить собі багатого коханця. Тад просто сказав, що матір продається. Людо був здивований, бо ще ніколи не чув, щоб діти так говорили про своїх батьків.

Додому хлопець повернувся з твердим рішення стати до від’їзду нових друзів “кимось”, адже, за словами Ліли, Бруно мав стати відомим музикантом, Тад – визначним дослідником (від добре знав географію). Бажання стати “кимось” так захопило Людо, що він захворів. Усі вважали, що у нього буде кір. Ліла відвідала хлопця, зігравши роль закоханої дівчини, якій не страшна заразна хвороба. Коли вона пішла, дядько сказав, що Броніцькі запрошують хлопця тільки тому, щоб показати, що в них нема упереджень до бідняків. Амбруаз порадив Людо не замахуватися надто високо. Людо відповів, що у всякому разі не хоче ставати простим листоношею. Здавалося, дядька ця відповідь задовольнила.

За два тижні до від’їзду Броницьких Людо запускав повітряного змія за кілька кілометрів від Ла-Мотт. Раптом на нього напав хлопець з тонкими рисами обличчя і білими довгими кучерями. Він не пояснив, чого хоче, але сказав, що завтра в цей самий час і на цьому ж місці бійка продовжиться. Дядько вважав, що незнайомець хотів вкрасти повітряного змія. Наступного дня тендітний хлопець знову напав на Людо, але знову програв бій. Того ж дня Людо поїхав на чай до Броніцьких і побачив там свого ворога з Лілою попід руку. Це був її кузен Ханс. Ліла представила його Людо і сказала, що Ханс теж в неї закоханий. Людо відразу зрозумів, що Ханс – німець.

У графа було багато поважних гостей, і Людо було соромно через своє низьке походження. Щоб якось проявити себе перед дівчиною він буквально видер тістечко з руки одного багача. Ліла вважала, що хлопець вчинив дуже по-польськи. Вона була впевнена, що Людо досягне багато в житті.

Ханс фон Шведе тримався на вечірці прямо, до Людо не проявляв ніякої ворожості та й взагалі не звертав уваги. Тад насміхався перед молодими людьми з усіх цих багачів, які говорять тільки про гроші в той час, коли владу у світі захоплюють фашисти. Ліла заявила, що кохає і Людо, і Ханса. Людо хотів якось показати себе, тому почав демонструвати своє математичні здібності. Ханс, Бруно і Тад впродовж пів години випробовували Людо, який повторював з пам’яті цифри, які йому читали, вичисляв квадратні корені, перемножував безкінечні числа.