Річард Бах — Чайка Джонатан Лівінгстон (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Частина перша

На морі був ранок. Рибальський човен закинув сіті, і тисячі чайок зі Зграї злетілися до човна, щоб вибороти собі якусь поживу. Далеко від човна і від берега вправлявся в польоті самотній птах – чайка Джонатан Лівінгстон. Він злетів на сто футів угору, опустив свої перетинчасті лапи, задер дзьоба, випростав уперед зігнуті крила і силувався втримати їх у такому положенні. Він хотів трішки зігнути крила, але закляк у повітрі і впав.

Джонатан Лівінгстон був незвичайним птахом. Він хотів більше дізнатися про політ, хоч для інших чайок головною була їжа, а не політ. А для Джонатана політ був важливішим за їжу. Він над усе любив літати. Але навіть його батьки дивилися скоса на те, що Джонатан з ранку до вечора літає десь сам-один. Він ніяк не міг збагнути – чому, літаючи на висоті, меншій за напіврозмах його крил, він може триматися в повітрі довше і без будь-яких зусиль?

Мати просила Джонатана бути таким, як усі, а низькими польотами хай займаються пелікани і альбатроси. Її хвилювало, що син схуд. Але він відповідав, що хоче знати, що може робити в повітрі і чого не може. Батько говорив, що польоти – дуже добре, але з них не проживеш, бо чайка літає тільки для того, щоб їсти.

Джонатан кілька днів намагався поводитись, як інші чайки, але не зміг. Невдовзі він знов опинивсь у морі сам-один – голодний, щасливий, жадібний до знань. Він хотів знати все про швидкість польоту. І за тиждень дізнався. Злетівши на тисячу футів угору, він щосили замахав крилами, стрімко шугонув униз і зрозумів, чому чайки складають крила, коли йдуть на стрімку посадку. Через шість секунд він уже летів зі швидкістю сімдесят миль за годину, зі швидкістю, при якій крило втрачає рівновагу в русі. Хоч як він пильнував, аби не розслабитись, – на великій швидкості сили полишали його, і він губив рівновагу.

Підйом на тисячу футів. Стрімкий ривок уперед, потім – униз, відчайдушний змах крил, вертикальне падіння. А потім – і так щоразу – його ліве крило завмирало на підйомі, він хилився набік, припиняв махати правим крилом і, безладно перевертаючись у повітрі, кулею мчав униз. Він ніяк не міг здолати цей підйом на великій швидкості. Він зробив десять спроб – і всі десять разів, коли швидкість перевищувала сімдесят миль за годину, втрачав рівновагу і стрімголов летів у воду.

Нарешті, він зрозумів, що на великій швидкості слід тримати крила непорушно: можна махати крилами лише доти, поки швидкість не перевищує п’ятдесяти миль за годину. Але щойно він почав виходити з піке та змінив положення крил, невідома і нездоланна сила знову заволоділа ним і помчала його за собою зі швидкістю дев’яносто миль за годину. Стрімко, наче від вибуху, падаючи вниз, він уже не відчув страшного удару об тверду, мов камінь, воду.

Коли він уже почав занурюватись у воду, якийсь дивний голос сказав йому, що він дійсно мусить бути, як усі, і якби справді міг навчитися швидко літати, то мав би короткі крила, як у сокола, і полював мишей, а не рибу. Джонатан пообіцяв самому собі, що буде звичайною чайкою. І він із болісним зусиллям піднявся на сто футів угору та чимдуж замахав крилами, кваплячись до берега. Він летів у темряві і раптом подумав, що у темряві чайки не літають. Голос говорив йому: “Спускайся вниз! Чайки не літають у темряві! Якби ти справді міг літати в пітьмі, то мав би совині очі! Мав би більше мозку в голові! Мав би короткі крила, як у сокола!”. І тут Джонатан здогадався, що потрібні короткі крила!

Він піднявся на дві тисячі футів над чорною безоднею моря і щільно притиснув до тіла широкі частини крил, а самі кінчики виставив назустріч вітру – і стрімко кинувся вниз. При ста сорока милях за годину йому було не так важко долати вітер, як при сімдесяти; один легенький порух кінчиками крил – і він вийшов із піке та промчав над хвилями, мов сіре гарматне ядро в польоті до місяця. Джонатан відчув шалену радість.

На світанку Джонатан продовжив тренування. На висоті п’ять тисяч футів він притиснув до тіла передню частину крил, випроставши самі кінчики, і поринув униз. Спустившись на чотири тисячі футів, він досяг граничної швидкості. Він летів прямо чимдалі вниз, зі швидкістю двісті чотирнадцять миль за годину. Якщо випростати крила зараз, на такій швидкості, то його розірве на мільйон шматків, і він розумів це дуже добре. Він почав виходити з піке на висоті тисячу футів, і кінчики його крил залопотіли й зігнулися під шаленим вітром. Він не міг зупинитися, не знав, як повернути на такій швидкості. Тому заплющив очі і врізався у свою Зграю. Та, мабуть, Чайка Долі йому всміхнулася – ніхто не загинув.

Коли Джонатан знову підвів голову до неба, то все ще мчав зі швидкістю сто шістдесят миль за годину, а потім зменшив швидкість до двадцяти миль і нарешті зміг випростати крила. Перше, що він подумав: це тріумф! Двісті чотирнадцять миль за годину – для чайки прорив, вирішальна мить в історії Зграї.

Тепер він знав, що досить тільки на одну частку дюйма змінити положення однієї пір’їни на кінчику крила – і можна плавно, красиво повернути навіть на граничній швидкості. Та ще до цього він зрозумів, що, коли на такій швидкості змінити положення хоча б двох пір’їн, тебе закрутить, як кулю… Одне слово, Джонатан став першою чайкою на землі, що опанувала фігурні польоти.

Того дня він літав, аж поки посутеніло. Він вивчив мертву петлю, повільну бочку, подвійний переворот через крило, обернений штопор, зворотний імельман, віраж. Коли Джонатан підлетів до Зграї на березі, вже давно була ніч.

Зграя зібралася на Велику Раду і сказала Джонатану стати всередину. Він подумав, що виклик у середину означає або страшну ганьбу, або найвищу шану. Старійшина сказав, що Джонатана засуджують до самотнього життя на Далеких Скелях. Джонатан насмілився подати голос: “Ми тисячу років животіли заради того, щоб шукати риб’ячі голови, але ж тепер нам справді є для чого жити – щоб учитися, відкривати нове, бути вільними! Дайте мені тільки спробувати, дозвольте показати вам, чого я навчився…”. “Ти нам більш не брат”, – промовили чайки, а потім з поважним виглядом затулили собі вуха і повернулися до нього спинами.

Джонатан Лівінгстон провів рештку свого життя на самоті. Його смутило, що чайки відмовилися повірити в чарівну красу польоту. Сам він кожного дня робив усе нові та нові відкриття. Він дізнався, що, пірнаючи у стрімкому піке, може зловити рідкісну та смачну рибу, яка водиться на глибині десять футів. Він навчився спати в повітрі, навчився тримати курс уночі, коли вітер дме з берега, і долати сотні миль від зорі до зорі. Так само спокійно він долав туманну запону над морем і проривався до світлого чистого неба. Він навчився мандрувати з сильним вітром у далекі краї і там ловити на обід смачних комашок. Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому прожив довгий щасливий вік.

Якось надвечір до Джонатана прилетіли дві чайки. Вони володіли таким же мистецтвом польоту, як і Джонатан. Чайки сказали, що вони його брати, і прилетіли, щоб забрати його у височінь, щоб забрати додому.

І Джонатан Лівінгстон, злетівши у височінь із двома зоряними птахами, розтанув у темному просторі небес.

Частина друга

Коли він покинув Землю і летів вище хмар поруч із двома осяйними птахами, побачив, що його власне тіло теж промениться світлом. Це нове тіло також було тілом чайки, але літати в ньому стало аж як краще. Його пір’я сяяло, мов діамантове, а крила стали гладенькими, як пластинки з полірованого срібла.

Чайки привели Джонатана до нерівної берегової смуги і зникли. Він побачив на скелях небагато чайок, які тренувались у зльоті. Дванадцятеро чайок із берега прилетіли зустріти його, та жодна з них не мовила ані слова. Він лише відчув, що тут усі йому раді, що тут його дім. І час линув для нього, як один довгий-довгий день. Він сів на піску, інші чайки також приземлилися. Джонатан так втомився від польоту, що заснув стоячи.

Уже за кілька днів він зрозумів, що тут йому належить дізнатися про політ іще більше, ніж у попередньому житті. Проте існувала певна різниця. Чайки, що мешкали тут, були близькі йому по духу. Всі вони жили заради того, щоб досягати нових висот у головній справі свого життя – у польоті.

Одного разу Джонатан згадав своє колишнє життя. Він саме спочивав на березі зі своїм вчителем Салліваном. Джонатана цікавило, де ж інші тисячі чайок. Салліван пояснив, що таких чайок, як Джордж, буває один із мільйона. І перш ніж чайка починає здогадуватися, що життя – це не тільки пожива, боротьба та влада у Зграї, вона проживає десятки тисяч життів, поки не зрозуміє, що таке вершина знання. Тому чайки вибирають для себе наступний світ завдяки тому, чого навчились у попереднім. І якщо в одному світі нічого не навчишся, то в наступний світ не буде нічим різнитися від попереднього. Але Джон зміг вивчити багато за короткий час, тому йому не довелося прожити тисячу життів на дорозі до цього світу.

Якось увечері чайки стояли всі разом на піску і думали. Джонатан, набравшись духу, підійшов до Старійшини – який, подейкували, скоро мав покинути цей світ. Замість того щоб з роками підупадати на силі, Старійшина Чіанг лише зміцнів. Джонатан спитав, чи цей світ – не небеса. Чіанг сказав, що Джон знову вчиться. Джонатан цікавило, чи будуть власне небеса. Тоді Старійшина сказав: “Ти зможеш торкнутися небес, Джонатане, в ту мить, коли пізнаєш досконалу швидкість. Це не значить, що ти пролетиш тисячу миль за годину, чи мільйон, чи мусиш летіти зі швидкістю світла. Адже будь-яка цифра – це межа, а досконалість не має меж. Досконала швидкість, сину мій, – це значить, що ти опинився там”. “Перелетіти можна куди завгодно і за будь-який час, коли захочеш, – сказав Старійшина. – Я побував скрізь і всюди, куди міг полинути думкою”.