Оскар Уайльд — Портрет Доріана Грея (детальний переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Передмова

Митець — творець прекрасного.

Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво…

Ті, що в прекрасному вбачають бридке,— люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада.

Ті, що в прекрасному здатні побачити прекрасне, — люди культурні. На них є надія.

Але обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне — Красу.

Немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й усе…

Моральне життя людини — для митця лише частина об’єкта, А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів.

Митець не прагне нічого доводити. Довести можна навіть безперечні істини.

Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю.

Митець не має нездорових схильностей. Йому дозволено зображати все.

Думка і мова для митця — знаряддя мистецтва.

Розбещеність і чеснота для митця — матеріал мистецтва.

Щодо форми, взірцем усіх мистецтв є мистецтво музики. Щодо почуття — мистецтво актора.

У будь-якому мистецтві є і прямозначне, і символ.

Ті, що силкуються сягнути поза прямозначне, ризикують.

Ті, що силкуються розкрити символ, ризикують також.

Глядача, а не життя — ось що, власне, відображає Мистецтво…

Можна пробачити тому, хто робить корисну річ,— доки він не захоплюється нею. Єдине виправдання того, хто робить некорисну річ,— його безмірне захоплення нею.

Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.

Оскар Уайльд

Переказ:

Сюжет роману розпочинається з розмови двох друзів — Безіла Голуорда і лорда Генрі Уоттона. Безіл, будучи професійним художником, розповідає Генрі, що працює над портретом вродливого юнака Доріана Грея. Зацікавившись розмовою, співбесідник теж захотів познайомитися із Доріаном. Але знаючи поганий характер Генрі, Безіл боявся, що той зіпсує юнака, бо аморальні досліди лорда Уоттона в області психології були, деяким чином, жорстокими. Та все ж Безіл познайомив Генрі з Доріаном, та вже на початку сеансу художник побачив, що юнак і лорд швидко знайшли спільну мову: розмовляли про наукові теорії…

Цитата:

…Доріан Грей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, що дуже йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома — разючий контраст. І голос у лорда Генрі такий приємний!..

Трохи згодом Доріан Грей звернувся до нього:

— Справді ви маєте поганий вплив, лорде Генрі? Аж настільки поганий, як каже Безіл?

— Доброго впливу взагалі не існує, містере Грей. Будь-який вплив неморальний — неморальний з наукового погляду.

— Чому це?

— Тому що впливати на когось — означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не думає своїх природних думок, не запалюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи — коли є така річ, як гріх, — запозичує. Людина перетворюється на відлунок чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя — розвиток власного “я”. Повністю реалізувати своє єство — ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самі себе. Вони забули найвищий з усіх обов’язків — обов’язок перед самим собою. Звичайно, вони благодійні. Вони годують виснажених і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи й не мали її. Страх перед суспільством, що є основою моралі, страх перед Богом, що є тайною релігії, — ось що панує над нами. А проте…

— Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трішки праворуч, — сказав художник. Поринувши у роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніш не бачив такого виразу в юнака на обличчі.

— А проте, — низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граціозним помахом руки, притаманним йому ще з Ітону, — я певен, що якби кожна людина проживала все своє життя повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію, — тоді, я певен, світ дістав би такий свіжий і дужий збудник радості, що ми забули б усі хвороби Середньовіччя і повернулись до еллінського ідеалу, а можливо, й до чогось іще кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою саможертву. Кожен імпульс, що ми намагаємось притлумити, нависає над розумом і отруює нас. А згрішивши, ми покінчуємо з гріхом, бо, вже чинячи гріх, — людина очищається. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб збутися спокуси — піддатись їй. А опирайтеся спокусі — і ваша душа знеможе від жадання речей, що їх ви самі собі заборонили, від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили потворними і незаконними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людському мозкові. І так само слушно, що найбільші гріхи світу чиняться в людському мозкові, і тільки в мозкові. Та й ви самі ж, містере Грей, — і в світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності, — не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій і сонних марень, сама лише згадка про які — і то може спопелити вам щоки соромом…

— Стривайте! Стривайте! — затинаючись, пробелькотів Доріан Грей. — Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. Якась відповідь має бути, але я не можу знайти її. Не говоріть більше! Дайте мені подумати… Чи ні — краще, мабуть, не думати про це…

Так зворушувала й бентежила його музика. Але вплив музики менше виразний… Вона-бо творить у людині не новий світ, а скоріше новий хаос. А тут — слова! Самі слова! Але які моторошні! Які ясні, промовисті, жорстокі! Від них не втечеш. І до того ж — які в них невловні чари! Слова ці, здавалося, надають відчутної форми туманним маренням, і бринить у них своя музика, така ж солодка, як у віоли чи лютні. Самі слова! Та чи ж є що-небудь таке реальне, як слова?

То правда: в його ранній юності бувало таке, чого він не міг зрозуміти. Але тепер він це розумів! Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здавалось, він іде крізь полум’я… І чому він не відчував цього досі?

З ледь помітним усміхом лорд Генрі стежив за юнаком, Він добре знав, коли треба помовчати. Доріан збудив у ньому щиру зацікавленість, і він сам був вражений несподіваною дією своїх слів.

— Так, — провадив далі лорд Генрі, — це велика таїна життя — лікувати душу відчуттями, а відчуття — душею. Ви надзвичайна людина, містере Грей. Ви знаєте більше, ніж вам здається, але менше, ніж вам хочеться знати.

Доріан Грей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв обіч нього. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. Було щось несказанно принадне в його низькому млосному голосі. Навіть його руки — холодні, білі, подібні до квітки, — мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухались і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху. Чому це хтось сторонній мав одкрити йому його ж власну душу? Він знав Безіла Голуорда вже не один місяць, але їхня приязнь ніколи не змінювала його.

І ось раптом з’являється людина, що їй немовби судилося розкрити перед ним життєві тайни… А втім, чого тут боятись? Він же не школяр чи дівчина! Це смішно — лякатися.

Переказ:

Нестримний у своєму бажанні провести черговий дослід, Генрі вбачав у Доріані жертву для подальших випробувань. Щоб втілити цей план, лорд зваблює Доріана компліментами щодо його вродливої зовнішності:

Цитата:

— Сядьмо в затінку, — запропонував лорд Генрі. — Паркер уже приніс напої… Якщо ви будете довго на сонці, у вас зіпсується шкіра, і Безіл ніколи більше не малюватиме з вас. Далебі, вам не слід бути на сонці. Засмага вам не пасує.

— Ну й що з того? — засміявся Доріан Грей, сідаючи на лаву в кінці садка.

— З того випливає все для вас, містере Грей.

— Як то все?

— Адже перед вами чудова юність, а юність — це єдина річ у світі, що варто мати!

— Я не відчуваю цього, лорде Генрі.

— Авжеж, ви не відчуваєте цього зараз. А коли до вас прийде старість, коли ваше обличчя змарніє і вкриється зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами і пристрасть опече вам уста гидким вогнем, ви з жахом це відчуєте. Тепер, хоч куди б ви пішли, чаруєте всіх. Та хіба завжди буде так? У вас на диво прекрасне обличчя, містере Грей. Не хмурте брів,— справді прекрасне! А Краса є прояв Генія — ба навіть вище від Генія, і то остільки, що це не потребує пояснення. Краса — це одна з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралупи, що ми звемо місяцем. Краса — це поза всякими сумнівами. Їй дано божественне право на верховенство. Вона робить принцами тих, хто її має. Ви посміхаєтесь? О, коли ви її втратите, ви не посміхатиметесь!.. Кажуть іноді, що Краса — це тільки тлін. Може, й так. Але в усякому разі вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є дивом з див. Це тільки поверхові люди не можуть судити за зовнішністю. Справжня таїна життя — це видиме, а не невидиме… Так, містере Грей, боги були щедрі до вас. Але що вони дають, те скоро й забирають. Перед вами лише кілька років життя справжнього, багатющого, розмаїтого! А коли ваша юність мине і врода разом з нею, тоді ви раптом виявите, що для вас не лишилося перемог, або ж змушені будете вдовольнятись благими перемогами, що їх пам’ять про минуле зробить ще більш гіркими, ніж поразки. Кожен місяць ви дедалі ближче де того жахливого майбутнього. Час — ревнивий, він зазіхає на ваші троянди й лілеї. Ваше лице стане жовтавим, щоки позападають, очі потьмяніють. Ви будете неймовірно страждати… О! Розкошуйте часом, доки юні! Не легковажте золотою своєю порою, прислухаючись до нудних базік, вдосконалюючи безнадійних невдах, покладаючи своє життя заради неуків, нездар і нікчем. Наша доба заражена цими нездоровими потягами та хибними ідеями. Живіть своїм життям! Тим чудовим життям, що є у вас! Нічого не проминіть, шукайте завжди все нових вражень. І не бійтесь нічого. Новий гедонізм — ось що потрібне нашому вікові. Ви могли б стати його наочним символом.