Categories: Твори скороченоУкраїнські твори скорочено

Ольга Кобилянська — Некультурна (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Ольга Кобилянська

Некультурна

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Її хата стояла під горою, яка називалася Магура. Уся гора обросла смереками. Навпроти неї стояла ще одна гора – Рунг, і розділені вони були вузькою долиною, якою тік потік. Здавалося, що Рунг і Магура розділені навіки. В долині, що їх розлучила, лежало гостре каміння, а потік обприскував їх холодними своїми перлами, мов пригадував, що буде їх вічно ділити. З північної сторони Рунг був оброслий лісом. Зі сторони західної, де стояв коло Магури, був стрімкий, як і вона, зарослий густими смереками…

У долині цигани добували каміння. Вони стукали, але поважний шум старого лісу перекривав стукіт.

* * *

Гуцулка Параска збирала у лісі дрова. Знала тут різні сховки і могла би сховатися, коли би за нею слідив хто, але ще ніхто не слідив. Назбиравши дров, сідала на який-небудь камінь, набивала люльку і курила, спочиваючи. Почуття самоти не знала. Округ неї, правда, тихо але та тишина не така, як в її хаті; тут мов жива. Перед нею біжить потік; десь над її головою високо на смереці шолопається блискавкою вивірка, з лісу проноситься від часу до часу якийсь уриваний звук яструба, в воздусі уганяються мухи, мотилі. Між Рунгом і Магурою вона дома. Тут може побалакати з циганами, які товчуть каміння. Старий циган, циганка і хлопець розжилися тут, мов дома. Заходячи в ліс або вертаючи з нього з дровами, Параска мусила іти попри них. Сідала коло них, а що запалювала тут звичайно свою люльку, поділившися не раз своїм тютюном із ними, то розмова ішла їм дуже легко. Цигани знали найменшу подробицю з її життя, а вона з їх. Вони щороку літом товкли тут каміння, майже лиш з того удержувалися, а вона щороку кождою порою ходила поміж Рунга і Магуру.

Параска жартувала, що шукає в лісі золото. Циганка – жінка страшна, як чарівниця, з розпатланим волоссям, огняними очима, а на грудях розчіпленою сорочкою, жаліла Параску, яка кожного дня горбилася від того “золота”. Циган радив прийняти в хату чоловіка, не жити самій, то й легше буде.

Параска мала сорок і кілька років і була вдовицею. З лиця чорнява, ще майже гарна, була сама тонка, майже ніжно збудована, жива, спритна: здавалася далеко молодшою, а по її дрібних руках ніхто не сказав би, що має чоловічу силу. Параска часто розповідала, як підносила корець (стара міра сипких тіл, що дорівнює 100 кг) кукурудзи і вантажила на коня, або збирала в лісі дрова і навалювала на себе так, що з-під них лиш ноги було видно, і бігла додому. А які стоги сіна сама складала у покійного пана Куби. Бувало коло других стогів по дві людини, а вона коло свого сама. Пан Куба лиш зайде збоку, стане та й дивиться. А згодом приступить і подасть тютюн: “Закури собі, Параско, ти в мене найліпша робітниця!”

Її хата – звичайна хата селянська з призьбою, коло вікон оббілена. Коло хати город, а в городі всячина. Вона сама, дітей ніколи не мала. В неділю по обіді лягає під грушку. Коло неї пес, кіт, двоє-троє курят, і так лежить і курить або спить. Товариства не шукає; говорити ні з сим ні з тим не любить; до сусідів лиш дуже рідко заходить. Їй ніколи не сумно. Навіть взимі, коли сама по тижневі сидить і людини не бачить. Сидить, пряде, курить, говорить до кота, до собачки, до своїх пещених курей, сміється до них, ворожить в карти, в кукурудзи, і їй не смутно і не страшно. В неї є і сестра. Старша від неї, Текля, гарна, як вона, так само бездітна вдовиця, як вона, але вона її не любить. Вони і не мешкають разом. Від часу, як Текля старалася відбити від неї Малининого сина, вона стратила для неї серце.

Одного разу в Параски сховалася одна пані від дощу. Побачивши, що вона пряде гарно, і дізнавшися, що вона перебирає і для других прясти, приносила їй вже відтак роботу і заплату сама додому. Від часу до часу дарувала їй тютюну, завваживши, що се приводило її в дуже балакливий настрій. Гуцулка прив’язалася до неї, мов дитина, а коли її одного разу не було довший час дома і вона побачила її відтак несподівано на дорозі, з превеликої утіхи поцілувала її, на велике зчудування пані, в самі уста!

Другого дня пані вступила до неї. Застала її, як шила. Слухала її балаканки, а відтак спитала, чому вона ніколи не вбрана у вишиту сорочку. Виявилось, що в Параски ніколи не було вишиваних сорочок. Вона любила білі і чисті.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Гуцулка розговорилася з пані. Параска розповідала, що любить чоловічу роботу: може граблі зробити, дров нарубати, піти з кіньми до коваля, коновку збити. З хлопцями жартувала, а наостанку вийшла за старого, за вдівця. Він мав 40 років, а вона – 19.

Пані попросила розказати детальніше. Тоді Параска розповіла, що від 9 років жила у своєї нанашки. Наймалася в своїм селі і на службу, а що роботи не боялася ніколи, було їй всюди добре. В 15 років поховала родичів. Її батько був великий майстер – будував церкви, а цілий її рід славний.

Одного разу нанашка сказала їй з неділі на понеділок покласти всі речі, що носиться в неділю, під подушку, і що той, що богом суджений, прийде в сні. Вона так зробила. І наснилося їй, що іде на гору, несе в бесагах сіно. А ліс сухий, висохлий. Перед нею взялася звідкись брама. З неї виходить чоловік, ні старий ні молодий, і несе місяць в руках. Став перед нею і поклав їй руки на голову та й каже: “Дитино моя! яку гадку маєш, таку май. Будеш іти сім миль і сім годин – найдеш свого судженого!” Та й щез!

Минув собі час. Параска не сиділа. Робила і служила, гарувала, бо була сила. Лиш на однім місці не могла довго бути. Все її кудись тягне; все десь би ішла; до Буковини заманило іти, на роботу, до сіна. Літом просила сестру Теклю іти туди, але вона не хотіла. Насилу намовила сестру та й пішла з другими гуцулами на покоси до Вижниці, до Іспаса. Туди приїхав Гаврісан з тутейших гір, з Брязої, заможний волох, газда, що надзирав над граждами і полонинами пана Куби. Параска пішла з ним до роботи до панського сіна, до Буковини, до Брязої.

Робила Параска коло сіна далеко в горах, косила, громадила, складала стоги, що Гаврісан рот роззявлював. Пан Куба, коли приїжджав, любив дивитися на Параску. Коло нікого не стояв він так довго, як коло неї, потім давав тютюн. Добре було їй в Гаврісана.

А її кулак усі добре знали. Жоден парубок, жоден чоловік не міг його відкрити, таку мала силу. Один молодий чабан, волох, файний, моцний гаргат, напосівся був отворити в неї кулак – за перстінь. “Отвориш ти його в мене тогди, як курка запіє”, – сказала йому Параска. А одного разу, коли вона носила сіль до чабанії, той молодий кабанисько кинувся бігти до неї. Параска помахала на нього кулаком та й в ноги. Він наздогнав її і кинувся, як бішений, роздер їй на грудях сорочку і валить до землі. Параска не давалася, а потім вкусила зубами його руку, він аж заскавулів! Потім вдарила його в лице. Він стояв блідий як смерть, без капелюха, що злетів йому з голови, і мовчав. Тогди він підняв капелюх з землі і вернув назад на гору. Вона вже далеко була, далеко вже на хребті другої гори, як він заграв в трембіту. Сумно грав він тоді. А відтак пізніше розказував Гаврісанові, що плакав…

* * *

У Гаврісана Параска працювала біля коней і волів. Недовго по тім, як боролася з чабаном, післав пан Куба з міста по Параску, щоб у нього вдома служила. Пан хотів відати її за наймита-газду Юрія. Параска не пішла. Він знов прислав, а вона знову відмовилась. Так собі жила. Аж раз приснився їй сон. Сидить десь ніби під якоюсь хатою і пряде білу куделю. Нараз приходить якась жидівка і сипле їй в полу повно булок. Се снилося їй. А тої самої ночі з п’ятниці на суботу снилося Юрію у пана Куби в місті, що Параска прийшла до нього і дала йому одну булку, а одну затримала собі.

І Юрій вибрався йти до неї. Взяв з собою одного товариша, що вже був перед цим у Гаврісана та знав Параску. Коли вони прийшли, Параска саме була на горі в колибі. Юрій лишився у селі, а товариш пішов кликати Параску: “По тебе Юрій прийшов. Махай, чарівнице!” Параска збігла в долину, ще й дорогою загубила свою люльку, що її сам пан Куба дарував. Прийшла в хату, а Юрій сидить, де лавки зв’язуються. А як парубок хоче конче дівку взяти, то дивиться, аби як увійде в хату, усів якнайборше, де лавки споюються; тогди йому її вже ніхто не відіб’є. Юрій просив іти з ним, і Параска пішла. Гаврісан і Гаврісаниха просили її не йти. Радили краще вже йти за Ілію (того чабана).

Парасці не було страшно йти з Юрієм. Вона навіть надіялася, що там пан Куба дасть їй нову люльку і тютюну. Як минали ту гору, де паслися вівці пана Куби та й Гаврісана, грав чабанисько в трембіту. Грав таку тугу, що – ей боже! Стояв сам-один і плакав у трембіту… “Що се?” – питає Юрій та й дивиться боком. “Се чабан за Параскою! – каже його товариш. – Злюбив її”.

Юрій і товариш говорили по-волоськи, аби вона не розуміла, а Параска розуміла все – привчилася з чабаном, лиш не вміла говорити. Вона зрозуміла з їхньої розмови, що вони бояться, аби не втекла. А Параска лиш подумала: “Не схочу лишитися, найду собі спряток!” І запам’ятала собі добре, куди її вели…

Ввечері прийшли до хати. Юрій сказав, що не поведе Параску до пана Куби: “Я знаю, що він того хотів, але я не хочу. Найде собі другу наймичку, не журися!” Параска лиш згадала люльку… був би дав! Юрій дав їй яєць, масла і молока і звелів готувати їсти. “Не діждеш ти сього, аби я тобі їсти варила!” – подумала Параска, а відтак встала й зварила. При вечері було їх лиш двоє. Встидно їй стало. Їла, а на нього так якби й не дивилася. При вечері сказав він, що бог вигадав пару! Параска мовчала. Відтак полягали спати. Він казав, що трудний, а вона – ну, щоправда, тяжка та й довга була ся ніч для неї! Снилася Гаврісаниха, що сварила заєдно: “На яке ти ідеш?” А відтак чабан снився, що стояв самий на горі під лісом між вівцями білими і чорними і плакав в трембіту… а по тому, що намагався отворити кулак та й давив до землі…