Олександр Твардовський — Із “Василя Тьоркіна” (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Переправа

Переправа, переправа!

Берег лівий, берег правий.

Сніг, ріка, льодок лама…

Кому пам’ять, кому слава,

А кому — вода, пітьма,—

І сліда ніде нема.

Ніччю, першим із колони,

Обламавши з краю лід,

Перший взвод спустив понтони,

Навантажився як слід,

Навантажився, відчалив.

Другий взвод слідом за ним.

За хвилину від причалу

Рушив третій за другим.

Мов плоти, пішли понтони.

Покотилось в ніч глуху

Басовим, залізним тоном,

Наче йшов хто по даху.

І пливуть, куди — не знати,

На війну, а не з війни.

І цілком свої хлоп’ята

Зразу — наче не вони,

Зразу наче трохи інші

Від отих, своїх. Чому?

І дружніші, і строгіші,

Наче всі тобі миліші,

Ніж годину ще тому…

Так подивишся — солдати!

А насправді — малюки,

Нежонаті, чи жонаті

Стрижені ці вояки.

Але вже ідуть хлоп’ята,

Приготовивши штики,

Як давно, іще в двадцятім,

В бій рушали їх батьки.

Йдуть бійці грізним походом

Там, де двісті літ назад

З кременівкою проходив

Руський труженик-солдат.

Мимо їх чубів вихрястих,

Невгаваючи й на мить,

Смерть в бою летіла часто,

Чи й на цей раз пролетить?

Тишина. Лише хлюпочуть

Дружно весла за бортом,

Та вода внизу клекоче

Під підірваним мостом.

Ось уже й на середині,

Їх односить, кружеля…

А вода реве в тіснині

І крижинами жбурля.

Між погнутих балок ферми

Б’ється, піниться вона…

Перший взвод уже напевне..

Дістає мілкого дна.

А позаду шум і клекіт,

Навкруги — чужа пітьма.

І уже він так далеко,—

А можливо, що й нема…

Непідступний, непочатий

З-понад чорної води —

Ліс чорніє там зубчатий,

Загадковий, як завжди.

Переправа, переправа!

Берег правий, мов скала…

Ночі цеї слід кривавий

В море хвиля понесла.

Сталось так: із того боку

Спалахнув прожектор десь,

Перекраявши протоку,

Освітив десант увесь.

Вмить снаряд поставив воду

Стовпищем. Понтони — вряд.

Густо там було народу —

Наших стрижених хлоп’ят.

Хто з солдатів те забуде!..

Не забудеться воно:

Ще живі, ще теплі люди

Йшли на дно, на дно, на дно.

Спалах, темінь, знов заграва,

Де свої, чужі, хто зна?

І зірвалась переправа,—

І запала тишина.

Ще про те немає мови —

Хто герой, хто боязкий,

Хто там хлопець пречудовий —

А напевне ж був такий.

Переправа, переправа…

Темінь. Холод. Ніч, як год,

Та вчепивсь у берег правий,

Залишивсь там перший взвод.

І мовчать про це солдати,

Хоч нема тут їх вини,

Ніби в чомусь винуваті,

Що на лівому вони.

І нема кінця нічлігу,

Ранок теж не звеселя.

З льодом пополам та снігом

Перемішана земля.

Натомившись у походах,

Хай там що, завжди — жива,

Обляглась, дріма піхота,—

Гріє руки в рукавах.

Обляглась, дріма піхота,

Ліс та ніч, глуха пора,

Пахне чобітьми та потом,

Забиває дух махра.

Чуло дише берег лівий,

Разом з тими, що пластом

Там, на правім, під обривом

Гріють землю животом.

Ждуть світанку, ждуть підмоги,

Та не журиться солдат.

Ніч мина, нема дороги

Ні вперед, ані назад…

А можливо, що з півночі

Порошить сніжок їм в очі,

І уже давно

Він не тане в їх очицях,

І лежить сухий на лицях —

Мертвим все одно.

Обняла їх вічна тиша,

Смерть по смерті не страшна,

Хоч пайок іще їм пише

В першій роті старшина.

Старшина пайок їм пише,

А по пошті десь, мабуть,

Саме так, як і раніше,

Їх листи додому йдуть,

Що недавно на привалі

Їх солдати, при вогні

Один в одного писали

Десь у лісі на спині…

Із Рязані, із Казані,

Москвичі, сибіряки —

Сплять бійці. Своє сказали

І вже праві на віки.

Шелюга рости там буде,

Де застигли їх сліди…

Може, так, а може — чудо?

Хоч би звістку рідним людям —

І біда за півбіди.

Довгі ночі в листопаді,

Йде зима десь навпрошки.

Два бійці сидять в засаді

У кущах, біля ріки.

Щось неначе бовваніє,

А можливо, хлопець снить,

А чи іней то на віях,

А чи й справді маячить?

На воді маленька цятка,

Зір напружили бійці:

Ніби цурка, може, й кладка

Пропливає по ріці.

— Ні, не цурка і не кладка,

На очах немов сльота.

— Чоловік либонь, хлоп’ятка!

— Ні, навряд. Вода не та!

— Да, вода. Подумать страшно,

Риба, мабуть, засина.

— Чи не з наших учорашніх

Випливає хто із дна?..

І замовкли знов солдати.

І сказав один боєць:

— Наш би виплив з автоматом

І в шинелі, хоч і мрець.—

І дрижать, до нитки змоклі,—

Перший випадок такий.

Підійшов сержант з біноклем,

Придивився: — Ні, живий.

— Ні, живий. Без гімнастьорки.

— Може, фриц у тил до нас?

— Ні. А може, Вася Тьоркін? —

Хтось жартує. В добрий час!

— Стій, не квапиться, солдати

За понтон дарма взялись.

— Може, велите спускати?

— Що спускати!

— Він — дивись!

Крижану, різучу корку

Біля берега пробив,

Він, Василь, звичайно, Тьоркін,

Став живий,— добувсь, доплив;

Зовсім голий, сині губи,

Похитнувсь, як у диму,

Засивів мороз у чубі,

Зуби зціпило йому.

Підхопили, обв’язали,

Ще і валянки дали,

І пробігтись наказали.

Потім хлопця завели

В затишну штабну кімнату,

В ліжко вклали спочивать.

Вклали хлопця просихати,

Спиртом стали розтирать.

Розтирали груди, спину…

Раптом каже наче в сні:

— Доктор, може, зсередини

Ще б погрітися мені,

Щоб не все на спину, значить?

Випив стопку, і ожив,

А що хлопець був гарячий,—

То підвівсь і доповів:

— На погибель ворогам

Взвод увесь на правім там!

Лейтенант велів прохати

Вогоньку туди піддати,

А вже слідом за вогнем,

Встанем, ноги розімнем.

Пособіть нам тільки дечим —

Переправу забезпечим…

Доповів про все чин чином,

Мов збирався знов назад.

А полковник:

— Молодчина,

Молодець, спасибі, брат…

Повернувся, ліг на спину,

Усміхається боєць:

— Чи не можна б ще чарчину,

Через те, що молодець?

А полковник на солдата

Глянув, строгий на лиці:

— Молодець, а не багато

Зразу дві?

— Так два ж кінці…

Переправа, переправа!

Крізь гармат глухе виття

Бій гримить святий і правий,

Смертний бій, не ради слави,

Ради мирного життя.

Переклад С. Воскрекасенка