Олександр Пушкін — Євгеній Онєгін (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Роман у віршах

Роман починається з присвяти (поету і критику Петру Олександровичу Плетньову).

Пропонуючи на суд друге зібрання пістрявих глав, О. С Пушкін називає свій роман плодом безсоння, легкого натхнення, незрілих і зів’ялих літ, холодних спостережень розуму і гірких нотаток серця.

Глава перша

“Мій дядько чесний без догани,

Коли не жартом занеміг,

Небожа змусив до пошани

І краще вигадать не міг.

Воно й для інших приклад гожий;

Але яка нудота, Боже,

При хворім день і ніч сидіть,

Не покидаючи й на мить!

Яке лукавство двоязике —

Напівживого розважать,

Йому подушку поправлять,

Журливо подавати ліки,

Зітхать і думку берегти:

Коли ж візьмуть тебе чорти?”

“Так у пилюці, на поштових гадав” Євгеній Онєгін — “гульвіса молодий”, коли їхав у провінцію до хворого помираючого дядька.

Перед тим, як продовжити розповідь, автор знайомить нас зі своїм героєм.

Євгеній “родивсь на берегах Неви”, його батько, “служивши чесно, без пороку”, жив у достатку (“три бали він давав щороку”), наробив боргів і розорився. Проте хлопчик все-таки отримав звичайне для його кола виховання і пристойну освіту, хоча досить поверхову. “Ми всі навчались небагато, абияк і абичого”,— зауважує з цього приводу Пушкін.

У вісімнадцять років Євгеній міг добре спілкуватись і писати по-французьки, легко танцювати мазурку, міг згадати один-два вірші з “Енеїди” Вергілія і написати в кінці листа латинське “vale”, що означає “бувай здоровий”.

Він зроду любий мав талант

Про будь-що довго не шукати

В розмові гострого слівця,

З ученим виглядом знавця

В поважних справах німувати

І викликати усміх дам

Огнем нежданих епіграм.

Усього цього було достатньо, аби “в загальнім, присудили хорі: учений хлопець та педант”.

Наш герой не полюбляв вірші, проте був ознайомлений з працями англійського економіста Адама Сміта і міг порозмірковувати про те, як багатіє держава.

Але ось у чому Онєгін був “справжній геній”, що знав він краще всього — так це науку “милування”. її вивчив він досконало і досить рано навчився хвилювати жіночі серця.

Євгенія прийняв вищий світ, кожного ранку йому присилали два-три запрошення на вечірки. І скрізь треба встигти. Ось він у модному ресторані, а ось уже в театрі, на новому балеті. Навівши лорнет на ложі світських дам, він окинув їх нудним поглядом… і позіхнув. Спектакль ще не скінчився, ще лакеї чекають біля під’їзду своїх панів, а Онєгін уже поспішає додому, щоб устигти перевдягнутися перед балом.

Разом з нашим героєм ми заходимо в його кабінет. Тут все ніби створено для розкошів. Люльки з янтарними мундштуками, порцеляна (1) і бронза, парфуми у кришталевому флаконі, різноманітні щіточки, пилочки, ножиці.

Господар цього кабінету — великий франт, він по три години проводить перед дзеркалом, але автор не бачить у цьому нічого поганого.

Г ось, перевдягнувшись, Онєгін поспішає на бал. Він під’їжджає до пишного будинку, осяяного яскравими вогнями. Стрілою мчить мармуровими сходами і входить до зали. Там уже повно народу, гримить мазурка, бряжчать шпори кавалергарда, літають ніжки пишних дам. З балу Онєгін повертається додому вранці, коли Петербург уже прокидається. Стомлений, він спить до полудня, а потім знову до наступного ранку його життя розписане.

Але чи був Євгеній щасливим — “серед блискучих перемог, у насолоді кожноденній”? На жаль!

…почуття пригасли юні;

Докучив рано світський шум;

Недовго вабили красуні

Нудьгу його всякчасних дум;

Лукаві зради натомили,

І друзі й журба обманили.

Недугу, яка оволоділа його героєм, Пушкін називає коротко: “подоба англійському спліну, нудьга, по-нашому”.

Онєгін залишився удома на самоті, взявся писати, та з-під його пера нічого не вийшло. Він взявся читати, але читання йому швидко набридло.

Євгеній був готовий вирушити у мандри, подивитися чужоземні країни, але помер його батько і юрба кредиторів почала насідати на сина. Незабаром прийшла звістка, що дядько Євгенія слабий і хотів би перед смертю з ним побачитись. Євгеній стрімголов помчав у село, “і позіхав заздалегідь, приготувавшися лукаво заради грошей до оман”. Але приїхавши, він уже не застав дядька живим.

Успадкувавши великий маєток, Онєгін оселився в селищі. Спершу йому там все здавалось новим і цікавим, але це не довго продовжувалось і незабаром

Збагнув він істину сумну,

Що й на селі відради мало,

Хоч там ні вулиць, ні двірців,

Ні карт, ні віршів, ні балів.

Знову на нього чатувала нудьга.

(1) Порцеляна— фарфор.

Глава друга

Між тим “село, де нудьгував Євгеній, було мов створене для втіх”. Панський будинок стояв самотою на березі річки, оточений великим садом, захищений горою від бур і вітрів. Удалині рябіли квітами луки і колосились золоті поля. Будинок був витривалий і міцний, “під старовинний мудрий смак”: високі кімнати з “кахляними” грубками, на стінах — портрети царів. Тут його дядько років сорок сварився з ключницею і дивився у вікно. У книжковій шафі небіж знайшов лише подерту видаткову книгу (1) та календар 1808 року: “старий, багато мавши справ, до інших книг не заглядав”.

Євгеній взявся за господарські справи, задумавши провести реорганізацію, внести зміни до кращого: “ярмо кріпацької роботи легким податком замінив”. Однак його нововведення викликали невдоволення місцевих поміщиків. Спочатку вони намагались ближче познайомитись з новим сусідом, але Євгеній, лише побачивши на дорозі їхній екіпаж, ту ж мить непомітно їхав геть. Врешті-решт всі залишили свої спроби заприятелювати з ним, вирішивши, що їх новий сусід “неук, химерує, він фармазон” (що означає: вольнодумець, нігіліст).

Тієї ж пори приїхав у своє селище, що знаходилося по сусідству з селищем Онєгіна, молодий Володимир Ленський:

Красунь, стрункий, як очерет,

Поклонник Канта і поет.

Він у Німеччині туманній

Засвоїв, ученик палкий,

І дух тривожний та чудний,

І волелюбні поривання,

Натхненну щохвилини річ

І чорні кучері до пліч.

Ще не розбещений світом, вражений і романтичний, душа “тривожна, чиста і невинна”, він вірив у чисте кохання і святість дружніх уз. Шанувальник поетів Шіллера і Гете, Ленський оспівував у своїх віршах величні почуття. Так же, як і Онєгін, він уникав товариства місцевих поміщиків, їхні розмови “про сіножаті, про вино, про псарню, про своє майно” були нецікавими для нього. Незважаючи на відмінність характерів (“тьма і промінь, пісні і проза, лід і пломінь”), Онєгін і Ленський сподобались одне одному і незабаром стали нерозлучними друзями.

Ленський відкриває другові свою сердечну таємницю: він зачарований Ольгою Ларіною, він її кохає, “свою простосердечну совість поет одверто викривав”, “дочасний інвалід любові”, Онєгін з повагою й інтересом вислухав сповідь Ленського.

Ленські і Ларіни були сусідами, і батьки давно мріяли про шлюбний союз своїх дітей. Молодша донька Ларіних — Ольга:

У глушині, невинна й чиста,

Вона в смиренності села

Під рідним доглядом цвіла

Як та конвалія пашиста,

Незнана в тінявій імлі

Метеликові і бджолі.

Блакитноока, весела, з білявим, наче льон, волоссям, вона була повною протилежністю своїй старшій сестрі Тетяні, якій О. С. Пушкін присвячує такі рядки:

Тож названо її Татьяна.

Ні врода, що в сестри цвіла,

Ні свіжість на виду рум’яна

У ній привабить не могла.

Печальна, дика, мовчазлива,

Неначе сарна, полохлива,

Вона росла в сім’ї своїй,

Немов би зовсім у чужій.

Її ніколи не цікавили ні веселі дитячі ігри і розваги, ні звичайні заняття сільських панночок: рукоділля, ні розмови про моду і міські новини. Татьяна любила зустрічати схід зорі, вийшовши на балкон, полюбляла у нічній темряві слухати “жахливі” повісті своєї няні, вона рано почала зачитуватись романами Річардсона і Руссо і часто засинала з томиком роману під подушкою.

Батько Татьяни, Дмитро Ларін — “добряга милий” — не ставився надто серйозно до захоплень своєї доньки, а мати в молоді роки сама була без ума від Річардсона, правда, не тому, що прочитала його романи, а тому, що княжна Аліна, її двоюрідна сестра з Москви, часто згадувала їх. У ті часи матінка Татьяни, хоча й була вже нареченою, таємно зітхала по іншому — якомусь-то франтові, котрий був гравець і гвардії сержант. Вона вийшла заміж не по любові і була відвезена в чоловікове селище, спочатку не могла звикнути до сільського життя, рвалась і плакала, трохи була не розвелася з чоловіком, але поступово звикла, навчилась вести господарство і відкрила для себе таємницю, як можна керувати чоловіком.

Чоловік її любив, ніколи не втручався у жінчині розпорядження, у домашньому побуті вони зберігали звички і традиції любої старовини: любили вечорами приймати гостей, на Масницю (2) пекли масні млинці і двічі на рік говіли. Так вони жили, обоє старіючи, коли раптом батько сестер Ларіних помер. Повернувшись до рідних пенатів, Ленський вже не зостав в живих сусіда, який так мріяв дочекатись дня, коли віддасть свою Ольгу за Володимира Ленського.

(1) Видаткова книга — книга господарчих витрат.

(2) Масниця— Масленница (рос).

Глава третя

Палко закоханий в Ольгу Ленський всі вечори проводив у Ларіних. У відповідь на здивування Онєгіна: що цікавого знайшов його друг у товаристві цієї родини, де тільки й розмови, що “про дощ, про скотний двір, про льон”, Ленський відповідає: “Я світ ваш людний зневажаю; серед домашнього гнізда я можу…” Здивований Євгеній просить представити його цій родині.

І ось знайомство відбулось. На зворотному шляху від Ларіних Онєгін ділиться враженнями з Ленським:

“Скажи: котра із них Татьяна?” —

“А та, задумлива, смутна

І мовчазлива, як Світлана,

Що все сиділа край вікна”.—

“Невже ти в меншу залюбився?” —

“А що?” — “На другій я б спинився,

Коли б поетом був, як ти…”

Між тим візит Онєгіна у будинку Ларіних збудив багато розмов між людьми: було вирішено, що у Татьяни з’явився жених, говорили навіть, що справа домовлена і ось-ось призначать строк весілля. Татьяна слухала ці пересуди з досадою, але потай думала про Євгенія з “чаром якимось незрозумілим”.

Прийшла пора — любов явилась.

Так зерно під огнем весни

Росте з земної глибини.

Давно палало поривання,

Уяві снився молодій

Чуття палкого дар страшний;

Давно сердечне умлівання

У груди стиснені лилось,

І ждала дівчина… когось.

Діждалася… Відкрились очі;

“Це він!” — подумала вона.

Татьяна, не знайшовши спокою, вирішує написати листа Онєгіну.