Олександр Купрін — Гранатовий браслет (детальний переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

L. van Beethoven. 2 Son. (op. 2, №2)

У середині серпня, перед народженням молодого місяця, несподівано настали бридкі погоди, такі властиві узбережжю Чорного моря. То цілодобово тяжів над землею та морем густий туман, тоді сирена на маяку ревіла і вдень і вночі, немов скажений бик. Або ж з ранку до ранку не вгамовувався дрібний дощ, який перетворював глинисті дороги у суцільну грязюку, у яку надовго загрузали вози та екіпажі…

Але на початку вересня погода змінилася. Настали тихі безхмарні дні, такі теплі і сонячні, яких не було і в липні. Заспокоєні дерева покірно втрачали жовте листя.

Княгиня Віра Миколаївна Шеїна, дружина предводителя дворянства, не змогла покинути дачі, бо в її міському будинку ще не скінчився ремонт. Тепер вона дуже раділа чудовим дням, тиші, самотності, чистому повітрю, щебету ластівок, які готувалися відлітати, ласкавому солоному вітерцю з моря.

Сьогодні був день її іменин — 17 вересня. У цей день вона завжди чекала чогось чудесного. Чоловік, який поїхав у місто, поклав їй на столик футляр з чудовими сережками з грушоподібних перлів. Цей дарунок дуже звеселив її.

Вона була сама в усьому будинку. Її брат, товариш прокурора, поїхав у місто, до суду. Чоловік обіцяв привезти обідати лише кількох близьких знайомих. Все виходило пречудово: у місті довелося б витрачатися навіть на бал, а на дачі витрати були мізерні. Князь Шеїн ледве зводив кінці з кінцями: його родова садиба не давала прибутків, а життя потребувало влаштовувати прийоми, добре вдягатися, займатися благочинністю, тримати коней… Княгиня Віра допомагала чоловікові утриматися від повного розорення.

Тепер вона ходила у саду, зрізаючи ножицями різнокольорові гвоздики і левкої. Почувся звук автомобільного ріжка: приїхала молодша сестра Віри, Анна Миколаївна Фрієссе, — допомогти прийняти гостей. Вони були зовсім не схожі між собою. Віра була у матір, красуню англійку, з високою гнучкою фігурою, ніжним, але холодним і гордовитим обличчям, прекрасними, але задовгими руками, з тією чарівністю похилих плеч, яку побачиш тільки на старовинних мініатюрах. Анна успадкувала монгольську кров батька, татарського князя, дід якого був хрещений тільки на початку XIX століття і походив від самого Тамерлана. Вона була нижча за сестру, широка у плечах, насмішкувата, жива і легковажна. Її обличчя монгольського типу з ледь помітними вилицями, з вузенькими очима, з пихатим виразом маленького чутливого рота зачаровувало невловимою посмішкою, жіночністю, кокетливою мімікою. Вона, граційна і негарна, збуджувала і привертала до себе чоловіків частіше, ніж аристократична краса її сестри. Анна була заміжня, за дуже багатим та дуже нерозумним чоловіком, камер-юнкером. У них було двоє дітей: хлопчик і дівчинка. У Віри дітей не було, тому вона палко любила малокровних та гарненьких діточок своєї сестри.

Анна могла фліртувати і у столицях, і на курортах Європи, але ніколи не дозволяла собі зраджувати чоловіка, любила азартні ігри, танці, сильні враження, гострі видовища, була щедрою і побожною, навіть таємно прийняла католицтво. Казали навіть, що під її низьким декольте завжди надягнена власяниця. Віра ж була простою, з усіма однаково холодно люб’язною, незалежною, по-царському спокійною.

“Боже, як тут гарно, — говорила Анна.— Минулого літа я зробила відкриття: морська вода пахне резедою…” Вона підійшла до краю глибокого провалля і відсахнулася: “Як високо!” Віра запросила сестру посидіти. Глибоко-глибоко під ними лежало море. Вода, ласкаво-спокійна і весело-синя, світлішала у місцях течії та переходила у густо-синій колір на горизонті. Анна сказала, що в неї аж у грудях щемить, але все ж таки щось тягне її… туди, у провалля. Віра розуміла сестру, та море хвилювало її по-іншому: вона любила велич морського простору, його величезне урочисте чудо, але недовго, бо скоро усе це набридало їй. Найбільше Віра любила ліс — сосни, мухомори немов з червоного атласу з білою бісерною вишивкою, тишу і прохолоду…

Тут Анна схаменулася: вона зовсім забула про подарунок! І витягла зі свого ручного мішечка маленький записничок у пречудовій оправі: на старому, зітертому від часу синьому оксамиті мережився філігранний малюнок рідкісної складності. Книжка була прикріплена до тоненького золотого венеційського ланцюжка, листочки в середині були замінені вставочками зі слонової кістки… Річ Вірі дуже сподобалася, але Анна була невдоволена ювеліром, який не зміг вправно зробити для цього антикварного скарбу пристойне оздоблення. Віра була здивована вигадливістю сестри: тільки їй спало б на думку переробити старовинний молитовник на дамський записничок!

Обід накрили у їдальні, бо на відкритій веранді було вже якось холоднувато. Приготували перепелів, яких дістали в мисливців, непоганий ростбіф, раків, навіть морського півня — в цьому домі любили попоїсти.

Приїхала подруга Віри зі Смольного інституту, Женні Рейтер, чудова піаністка, чоловік Анни привіз із собою величезного професора

Спешникова та місцевого віце-губернатора фон Зекка. Серед гостей був генерал Аносов з грубезним червоним обличчям і презирливим виразом очей — бойовий товариш покійного батька Віри та Анни, князя Мірза Булат-Тугановського. Він дуже любив обох дівчат, а Анна була навіть його хрещеницею. Віра і Анна називали його дідусем, та він і був їм немов справжній дідусь: балував подарунками, вивозив у цирк і театр, розповідав про військові походи і битви. В нього були суто російські мужицькі риси, які надавали йому вигляду мученика і майже святого: добрий і веселий погляд на життя, холодна відвага, покірність перед смертю, жалість до переможених, терпіння та фізична і моральна витривалість. Про нього знаменитий генерал Скобелєв казав: “Я знаю тільки одного офіцера, який хоробріший за мене, — це майор Аносов”. Дідусь був майже глухий, із хворою ногою, на якій було ампутовано три пальці. Він ходив з палицею у правиці, неодмінно у супроводі двох жирних лінивих мопсів. Говорив так голосно, що в опері інколи сміялися з його реплік, що їх, на його думку, він промовляв пошепки. Часто відвідував гауптвахту і, дізнавшись про молодецький, але протизаконний вчинок арештанта, замовляв для нього обід з комендантського будинку. Іще до війни дружина покинула його із заїжджим актором, та генерал надсилав їй пенсію до самої її смерті. Всю свою приховану ніжність і потребу у сердечній любові він переніс на Віру та Анну.

…Вечір був теплий, свічки та терасі горіли нерухомими вогнями. Гостей розважав князь Василь Львович. Він розповідав про якийсь епізод із таким серйозним обличчям, таким тоном, що слухачі мало не давилися від сміху. Він розповів історію шлюбу Густава Івановича Фріссе, Анниного чоловіка, як він намагався за допомогою поліції забрати дружину з помешкання батьків до свого будинку. Усі реготали. Анна всміхалася самими очима, а Густав Іванович — голосно, із захватом…

Перед тим, як підвестися з-за столу, Віра Миколаївна перерахувала гостей і здригнулася: їх було тринадцять і це було недобре. По обіді грали в покер: усім гостям роздавали жетончики з кістки і грали доти, доки усі жетончики не опинялися в однієї людини. Тоді гру припиняли. Так зробили і сьогодні.

Віру, яка не брала участі у грі, раптом покликала покоївка Даша. Вона втаємничено поклала на стіл невеликий предмет, загорнутий у білий папір і перев’язаний рожевою стрічкою: “Я не винна, ваша світлість, він прийшов і сказав…” Віра не зрозуміла, хто “прийшов і сказав”, та покоївка додала: “Червона шапка, ваша світлість, розсильний…”

Віра наказала наздогнати розсильного, але його вже не було. Тоді вона розрізала стрічку і кинула її у сміття разом із папером з адресою. Там був невеликий ювелірний футляр червоного плюшу, мабуть, тільки-но з крамниці. Під кришечкою, підбитою голубим шовком, вона побачила втиснутий у чорний оксамит золотий браслет, а всередині нього записку. Вона розгорнула її: почерк був якийсь дуже знайомий, але як справжня жінка, вона відклала записку і стала розглядати браслет.

Він був золотий, низької проби, дуже товстий, весь вкритий старовинними, погано відшліфованими гранатами. В середині був якийсь маленький зелений камінець, п’ять чудових гранатів-кабашонів, кожний завбільшки з горошину. Коли Віра повернула браслет, у ньому загорілися приємні густо-червоні живі вогники. “Наче кров!” — думала Віра. Вона чомусь занепокоїлася і знову взяла листа. Рядки були написані дрібно, каліграфічним почерком:

“Ваша ясновельможність, глибокошановна княгиня Віро Миколаївно! Поздоровляючи Вас із світлим днем Вашого Янгола, я насмілююсь надіслати Вам свій скромний подарунок… Я ніколи б не дозволив собі подарувати Вам щось, вибравши особисто: для цього в мене немає ані смаку, ані коштів. Та й у всьому світі не знайдеться прикраси, яка була б достойною Вас. Цей браслет належав моїй прабабці, останньою його носила моя матуся. Посередині, між великих камінців, Ви побачите один зелений. Це дуже рідкісний сорт — зелений гранат. За сімейними легендами, він має особливість надавати дар передбачення жінкам, що його носять, і відганяти важкі думки, чоловіків же оберігає від наглої смерті. Усі камені перенесені сюди зі старого срібного браслета і ви можете бути певною: ніхто цього браслета ще не вдягав. Ви можете миттю викинути цю іграшку або подарувати комусь, але я буду щасливий вже тим, що до нього торкалися Ваші руки.

Молю Вас, не гнівайтеся на мене. Я червонію, згадуючи про свою зухвалість сім років тому, коли Вам, панні, я насмілювався писати безглузді і дикі листи і навіть очікувати відповіді. Тепер у мене залишилося тільки благоговіння, вічне поклоніння та відданість. Я щохвилинно бажаю Вам щастя і радію, коли Ви щаслива. Я подумки вклоняюся до землі меблям, на яких ви сидите, паркету, по якому ви ходите, деревам, до яких ви торкаєтеся… Та я не заздрю ані людям, ані речам.

Іще раз вибачаюся, що занепокоїв Вас довгим непотрібним листом.

Ваш до смерті і після смерті покірний слуга

Г.С.Ж.”

Віра роздумувала, показати чи не показати браслет чоловікові? Вона не могла очей відвести від червоних кривавих вогнів, які тріпотіли у гранатах.

…Вечір тривав. Князь Василь Львович, сидячи за великим круглим столом, показував гостям домашній гумористичний альбом із малюнками.