Стислий переказ, виклад змісту
Ішов останній рік війни. У напівзгорілій хаті жила селянська родина: жінка Марія та її троє дітей. Найстарший з них — Миколка — мав усього років з дванадцять.
Голодно було в їхній оселі, проте Марія ті гроші, що присилав з фронту її чоловік Максим Миколайович, не витрачала, сподіваючись купити корову. Назбирала вже двісті тисяч, але наприкінці війни гроші були дуже знецінені: буханець хліба на базарі коштував від тридцяти до п’ятдесяти карбованців.
Була весна. Марія хворіла і не могла сама піти на базар, тому купити корову мусила доручити Миколці. Зі схованими за пазухою грошима хлопець прийшов у напівзруйноване містечко. Вже йшлося на післяобіддя, і базар знелюднів. Корів було лише чотири. Біля однієї з них почув, що корова дає до двох відер за день, як на добру пашу. Та за неї просили чотириста тисяч.
Миколка почалапав до інших корів. Та дві з них були вже продані, а остання була така, що до неї ніхто не підходив: геть-чисто чорна, хиталася од вітру і світила ребрами, і вим’я було маленьке, як яблучко. — ну просто тобі коза, а не корова. Продавала її така сама тіточка: на ній не було навіть куфайки, а лише сірий піджачок з рукавами по лікті, латана-перелатана хустина та на ногах одна чуня, а друга калоша прив’язана до ноги кабелем. Ніс посинів від березневого вітру. Під пахвою — віхоть торішньої трави, налигач і хворостина. Так вони вдвох з корівкою і трусилися на спорожнілому базарі. У тіточки текли сльози з очей.
Миколка спитав, скільки ж тіточка хоче за свою корівку і чи та доїться. Тіточка відповіла, що за сто п’ятдесят віддасть і дає три стакани на день… Хлопчик відрахував і віддав гроші, оглянув корівку ще раз. Тепер вона буде їхня, домашня, і з цієї хвилини корівка сподобалась йому на все життя. Миколка взяв налигача, і корівка смирненько пішла за ним. Вже одійшовши далеченько, він оглянувся: тіточка стояла на тому самому місці і витирала посинілою рукою сльози.
— Тьотю! — гукнув Миколка. — А як же звати її?
— Первінкою звати її, синочку! Первінкою…
Містечко пройшли спокійно, і ще зо два кілометри дорога була вимощена бруківкою, то йти було так-сяк. А як бруківка закінчилась, почалось непроходиме царство болота: німецькі танки так погризли, погробили землю, що йти було неможливо. Миколка ступав крок — чуня лишалася у болоті, і доки він виймав цю, засмоктувало другу. А тут звечоріло. Вони посувались удвох між жерлами танків та гармат, перекинутими машинами, погорілими возами. Німці тікали, на чому могли, і коли коні чи корови падали у багнюку, не в силах іти, вони їх убивали. Біля машин валялись потрощені скрипі з усяким добром, та хлопчик знав, що нічого цього чіпати не можна, бо воно заміноване. Обоє ледве тягли ноги, а пройшли лише півдороги. Підійшовши до хреста і побачивши коло нього ліжко, вирішив перепочити, прив’язав Первінку, знайшов їй оберемок пирію під німецьким “тигром”, сів коло неї і незчувсь, як заснув.
Коли Миколка прокинувсь, був уже білий день. Хлопчик з коровою поспішив додому, але тут з’явилися наші і німецькі літаки. Миколці з Первінкою довелось сховатись у невеликій воронці від бомби. Як тільки літаки щезли, наші подорожні попрямували додому. По дорозі Миколка знайшов щавлю. Наївся сам, погодував Первінку, нарвав повну пазуху. До них пристав здоровенний бездомний пес і супроводжував до самого дому. Миколка назвав його Собака:
По дорозі додому вони зустріли сусіда, діда Рятушняка.
— Де ж ти був цілий божий день і ніч?
— Та ви ж бачите — дорога яка? А тут ще Первінка йти не може. Гляньте, яка тепер буде Первінка у нас!
Дід присів, подивився на вим’я, нічого Миколці не сказав, а тільки спитав:
— І скільки ж ти за неї віддав?
— Сто п’ятдесят тисяч… А були й по чотириста!
— Ну, то чого ж, — сказав дід, — тоді вона, може, цих грошей і стоїть… Ходімо додому, там мати місця собі не знаходить.
— Батька часом нема?
— Батька нема, але Петро Радзієвський учора на станції, кажуть, був.
— Діду, а може, батько додому і не прийде?
— Як-то не прийде?
— Ну, вб’ють його німці, та й усе.
— Не вб’ють…
Хлопець пригостив його щавлем, і вони вирішили завести корову і повернутись, щоб нарвати щавлю.
Зайшовши в хату, Миколка похвалився матері, що купив корову, ще п’ятдесят тисяч залишилось, по дорозі нарвав щавлю і тепер вони з дідом Рятушняком будуть корзинами його носить.
Коли дід зайшов до хати, мати з ним почали думати, чим корову годувати, і вирішили, що дід посіче стріху з хати, теплою водою скропить та й дадуть їй їсти. За якийсь тиждень Первінка з’їла усю вулицю, чесно віддаючи свої три стакани молока. Миколка сідав напроти Первінки, коли дід доїв її, і слухав дзюрчання молока. Таким щасливим він ніколи не був — тонке дзюрчання молока сповняло його душу небесною мелодією.
Ходив Миколка в поле шукати мишачі купки. Миші за зиму все поїли і зараз живились, чим могли: корінням, листочками, стеблами. В одній таки знайшов трохи магару1…
Щоранку Миколка вибігав у садок подивитись, як росте трава. Та трава рости не поспішала…
Одного разу побачив, що Собака йде від степу додому головою назад, задом іде і щось тягне, аж стогне. Підійшов ближче і побачив грубезний сувій чорного сукна. Миколка почав сварити Собаку, пояснюючи, що не можна ходити до машин, бо там міни і він може підірватись. Собака похилив голову й мовчав, та раптом підвів її, потягнув повітря, тихо заскімлив і кинувся на вигін.
Вигоном ішов чоловік… Це був Миколчин тато. Хоч Собака й не бачив його ніколи, але раптом оголосив, що іде господар, ще й коника веде. Вибігла мати, кульгав дід Рятушняк, бігли й плакали жінки. Тато взяв на руки Миколчиних братика та сестричку, пригорнув до себе Миколку, а мати притулилась до татової спини…
— Ну що там, дядьку? — якось тихо спитав діда Рятушняка, і старий побіг до Первінки в сарай по лопату.
Тато з лопатою і дід з киркою вийшли стурбовані чимсь вкрай, не кажучи нікому ні слова, швидко пішли в степ. Біля Могили зупинились. Дід Рятушняк сказав, що всі ці роки не зводив з неї очей. Нікого не було. Лише один раз ночував біля, тут під грушкою, з танками німець, але на верх не вилазив. Піднялись на Могилу і почали копати. Витягли з ями плуга, потім ще одного. Далі батько став на коліна і почав розгрібати солому, раптом затих, перестав дихати, ніби зловив щось цінне й дороге. У діда Рятушняка дрібно тремтіли вуса. Батько випростався і підніс до очей пригорщу пшениці, роздививсь, понюхав, дав понюхати дідові…
Дід Рятушняк як молодий побіг до села… І засновали від села до Розкопаної Могили і назад люди. У мішках, у торбинках, на коромислах у відрах люди носили колгоспну пшеницю, яку Миколчин батько разом з дідом Ратушняком закопали на початку війни таємно від усіх.
Носили всю ніч. Розвиднялося. Від Розкопаної Могили йшли жінки з останнім зерном, як від яру викотилась колона наших танків. Один з “бобиків”, що метушились коло танків, під’їхав до жінок. З нього виплигнув лейтенант, підскочив до жінок, покопирсався в одному мішку і спаленів:
— Де взяли?
Жінки мовчки кліпали очима. Добре, що підійшов Миколчин тато, і лейтенант, забачивши множество орденів на татових грудях, присмирнів. Тут під’їхав ще один “бобик”, і з нього вийшов генерал, поздоровкався з людьми. Миколчин тато сказав, що він голова колгоспу і що в сорок першому, як відступали, закопали колгоспну пшеницю. Тепер можна сіяти. Генерал набрав пригорщу пшениці, довго на неї дивився, глянув на людей, висипав чомусь її до себе в карман і наказав капітану Бондаренко лишити в цьому селі пару бочок пального. Більшим він не міг допомогти.
Не встигли перегорнути в школі пшеницю, як на вигоні сів літак. Дід Рятушняк, зойкнувши, побіг до літака, бо з нього вилазив син Петро. Син було кинувся до хати, та дід гукнув його. Петро прилетів на два дні у відпустку. Кинувся до батька, потім поздоровкавсь з людьми. На грудях у нього блищала Золота зірка Героя… Дід притулився до неї, заплакав…
— Петре, — сказав Миколчин тато, — ні трактора, ні коней. Маємо сім плугів. Лопатою поле не перекопаєш.
Сім плугів, запряжених в… Петрів літак, стояли на давно не ораному полі. Далі стояли жінки, і руки їх були в торбинках з зерном. Петро завів літак. Його колеса пішли по землі, а за ним і плуги. За плугами йшли старі чоловіки. їх руки були на чепігах. За ними засівали землю жінки. Легко і радісно. Навіть удови.
А позад усіх брів Миколка з Первінкою: запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачі… і ріжки в неї були віночком.
[1] Магар — різновид проса.
Пакети дой-пак — це універсальне та популярне рішення для пакування широкого спектра продукції. Їхня основна…
Вибір якісної кавомашини чи кавоварки — це ключ до ідеальної кави в домашніх умовах або…
Світлодіодні лінійні світильники стали популярним вибором для освітлення як в домашніх умовах, так і в…
Сучасне промислове обладнання вимагає високої надійності та ефективності. Одним із найзручніших рішень для підйому вантажів…
Книги залишаються важливою частиною культурного життя, незважаючи на розвиток цифрових технологій. Якісний друк книг забезпечує…
Коли справа доходить до вибору надувного човна для риболовлі, відпочинку на воді чи активного відпочинку,…