Микола Куліш — Мина Мазайло (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Дійові особи:

Мина Мазайло —харківський службовець середніх літ.

Лина (Килина)

Мазайло —його дружина.

Рина (Мокрина)

Мазайло —їхня дочка.

Мокій —їхній син.

Уля —подруга Рини.

Тьотя Мотя —сестра Мини з Курська.

Тарас Мазайло —дядько Мини з Києва.

Баронова —Козино —вчителька “правильних проізношеній” російської мови.

Тертика

Губа —комсомольці, друзі Мокія

Аренський

Дія відбувається в домі Мини Мазайла на Н—ській вулиці, 27, Холодної Гори м. Харкова, у тридцяті роки XX ст., в період найбільшого поширення українізації.

Тут можна почитати ще один стислий переказ твору “Мина Мазайло”.

ПЕРША ДІЯ

1

Приходить Уля. Рина в цей час перед люстерком. Відразу накинулася на подругу: “Ой, Упю, тобі не сором! Я так тебе жду, нерви як не луснуть. У нас в квартирі таке робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки? Таке робиться! Братик мій Мокій збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?”

Уля теж швиденько до дзеркала, помилувалася собою, примружила очі: “За три сорок!”

Рина й собі до дзеркала, зробила трагічні очі:

— І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші!

Уля здивована, а Рина продовжує розповідати, що тато й слухати не хоче про укрмову, а навпаки, хоче їхнє малоросійське прізвище змінити і підшукує собі вчительку, яка б навчила його правильної російської вимови.

Уля ще більше дивується, а Рина продовжує розповідати, що Мокій про це ще не знає, а навпаки — мріє додати до прізвища Мазайло загублену половинку — Квач. Тато зранку пішов до загсу дізнаватися, чи можна змінити прізвище і чи має він право примусити Мокія. Мати пише секретного листа в цій справі до тьоті Моті в Курськ, щоб вона якнайшвидше приїжджала на допомогу.

2

Входить мати.

Рина питає її, чи написала вона листа. Мати сказала, що написала, уже й відіслала.

Рина

— …Одного листа мало. Треба телеграму! Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може?

Мати пішла.

Уля і Рина продовжують розмову.

— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?

— А ти думала де? Тількі в загсі! Прізвище, ім’я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…

— Ха—ха! Хіба це поможе?

— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто…

— Я не зможу. Хіба я така?

— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш. …Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі, …які нагадують два вечірні озерця в степу.

Уля (до люстерка роздумливо, мрійно)

— Що ти кажеш? (Потім критично.) Хоч це й поетично, проте… Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?

— Ну?

— Комуніста. Молодий ще, …але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне і Каспійське.

Рина

— Отож почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала, з комсомольцями. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?

З

Входить мати. Рина питає:

— Написала?

Мати

— “Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина”…

Рина

— А подробиці листом навіщо?

Мати

— Як навіщо? Щоб з них напереддовідатись, що ж таке у нас робиться…

Рина

— Ну, то вона й ждатиме листа. Мати з досади прикусила язика. Тоді

— То я хотіла, щоб не пропали десять копійок, що на листа витратила.

Рина

— Дай я покажу, як писати!… “Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно”.

Мати пішла.

Рина (до Улі)

— Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!

Уля (схвильовано)

— Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до нього підступитися? З якого боку?

— З українського,… тільки з українського.

— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український. …Не хочу, не можу, не знаю як…

Рина

— Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він

одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка. …А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?

Як усяка Уля, Уля — кіноманка:

— Ти серйозно?

Рина не така, щоб назад.

— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. Адалі — сама побачиш…

(Постукала у двері до брата.)

— Моко, вийди на хвилинку!

4

Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно:

— Тьотя не одержить такої телеграми)

Рина

— Цс—с… Чого?

Мати {тихше)

— А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.

5

Увійшов Мокій, юнак… з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:

— Ну?

Рина (до брата)

— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха. Уля самими губами:

— Розсохина.

Рина (снатиском)

— Розсоха.

Мокій незграбно подав руку.

Рина

— На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?

Мокій

— Бразолійний — темно—синій. (До сестри.) Більш нічого? (Взяв йти).

Рина (до Улі)

— Бразолійний — темно—синій, розумієш, .Улю? (До брата.) Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний.

М о к і й (do Улі. Стримано)

— Ви де чули чи вичитали це слово?

Ул я (розгубилася)

— Я?.. Я не зна… Воно мені просто взяло й вподобалось…

Рина (перехопила)

— Улі ще одне подобалось слово… “Бринить”, ти казала? … Що таке “бринить”, Моко?

Мокій (м’якше)

— А, “бринить”. По—руському — “звучить”. Та тільки одним словом “звучить” його перекласти не можна. “Бринить” має… (До сестри, нахмурившись.) Стривай! Ти мене колись про це слово вже питала… Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.

Рина

— Невже питала? Тепер пригадую. …А я у тебе спитала для Улі, та забула… Ти ще, пригадую, сказав, що “бринить” — якесь надзвичайне слово…

Мокій (до Улі)

— “Бринить” має декілька нюансів, відтінків. По—українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледь видко — бринить… Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледь примітний такий, бринить… Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки—тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чути пісню… (З гумором.) Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.

Уля

— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.

Рина

— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, які що. (До Мокія.) Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і написи… каже, що вони якісь… надзвичайні.

Мокій

— На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало… Дуже мало!

Рина

— Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?

. Мокій

— Гм… Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.

Рина:

— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою. (До Улі.)Я не знаю, чого тебе це цікавить.

Ул я (здивовано)

— Мене?

Рина

— Не однаково — чи чистою, чи робленою?..

Мокій

— Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в “Звенигорі” — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…

Рина (до Улі)

— От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання!

Мокій (до Улі)

— Бачите, мені треба на збори комсомолу… А вас справді цікавить все це? Українська мова і… взагалі?

Уля

— Взагалі страх як цікавить!

Рина

— Як стане коло української афіші: читає—читає, думає—думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою…

Мокій

— А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову…

Уля

— Серйозно?

Мокій

— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь.

Побіг.

Рина (до Улі)

— А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Тепер ти розумієш, як з ним треба поводитися? Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки… Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай, …а тоді — в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди!

Уля

— А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?

Рина

— Попадеш. …май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш?

Уля боязко підійшла до Мокієвих дверей. Постояла. І таки пішла.

6

Рина зітхнула з полегшенням. Входить мати.

Рина

— Ну що там у тебе з телеграмою? Написала?

Мати

— Вже й одіслала… Тільки я скоротила…

Рина

— Як же ти скоротила?

Мати

— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: “Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди”…

Рина

— Ха—ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми!

Мати

— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять?

Рина

— Та кому телеграма? Корєнному ринкові? Мати прикусила язика, аж позеленіла.

— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.

Рина (закопію)

— Ослице! Дай я допишу!

Мати (вирвала назад)

— Я сама!

Дзвінок у двері. Приходить Мазайло.

7

В кімнату вскакує Мазайло.

— Дайте води! (Випив води. Помацав серце.) Думав, не переживе…

Мазайлиха і Рина

— Не міняють?

Мазайло

— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться…