Микола Гоголь — Мертві душі (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Том перший

ГЛАВА І

У ворота гостиниці губернського міста NN в’їхала досить гарна ресорна невелика бричка, якою їздять холостяки. В бричці сидів пан не красунь, але й не поганий із себе, ні занадто товстий, ні занадто худий; не можна сказати, щоб старий, одначе й не так, щоб занадто молодий.

Коли екіпаж заїхав на подвір’я, пана зустрів трактирний слуга. Він повів пана нагору у покій, який був певного роду; бо гостиниця була така, які бувають гостиниці в губернських містах, де за 2 карбованці на добу проїжджі мають спокійну кімнату з тарганами і дверима до сусіднього приміщення, завжди заставленими комодом, де влаштовується сусід, цікавий знати про всі подробиці проїжджого. Зовні гостиниця була дуже довга, на два поверхи, внизу були крамнички.

Поки приїжджий пан оглядав свою кімнату, його кучер Селіфан приніс чемодан. Крім Селіфана, у пана був лакей Петрушка, чолов’яга років 30, в просторому приношеному сюртуку, трохи суворий з вигляду, з дуже великими губами й носом. Слідом за чемоданом внесена була невелика скринька з червоного дерева, викладена шматочками карельської берези. Коли все було внесено, кучер Селіфан подався в конюшню поратись біля коней, а лакей Петрушка почав улаштовуватись у маленькому передпокої, дуже темній конурці. Петрушка мав власний запах, який носився за ним.

Поки слуги справлялись і порались, пан пішов у загальну залу. Він скинув з себе картуз і розмотав з шиї шерстяну, райдужних кольорів косинку. Пан звелів подати собі обід. Поки йому подавали різні звичайні в трактирах страви, він примусив слугу розповідати йому всякі нісенітниці про те, хто держав раніше трактир і хто тепер, і чи багато дає прибутку, і чи великий падлюка їх хазяїн. Приїжджий з надзвичайною точністю розпитав, хто в місті губернатор, хто голова палати, хто прокурор, словом, – не минув жодного значного чиновника, але ще з більшою точністю розпитав про всіх значних поміщиків, скільки хто має душ селян, чи далеко живе від міста, який навіть, на вдачу і чи часто приїжджає в місто; розпитав уважно про стан краю: чи не було яких хвороб в їхній губернії, пошесних гарячок, пропасниць, віспи й іншого.

У манерах своїх пан мав щось солідне. Після обіду він випив чашку кофію і проспав у своєму номері 2 години. Спочивши, він написав на клаптику паперу, на прохання трактирного слуги, чин, ім’я й прізвище для повідомлення, куди слід у поліцію. На папірці було таке: колезький радник (згідно “Табеля про ранги”, введеного Петром І, чиновник 6-го класу, всього було 14 класів) Павло Іванович Чичиков, поміщик, у своїх справах.

Павло Іванович Чичиков пішов поглянути на місто. Воно було, як і інші міста: кидалась в очі жовта фарба на кам’яних будинках і скромно темніла сіра на дерев’яних. Будинки були на один, два й півтора поверхи. Траплялись різні вивіски. Багато було шинків. Брук скрізь був поганенький. Згодом Чичиков попрямував додому. Попивши чаю, він витяг з кишені афішу і детально прочитав, а потім поклав у свою шкатулку, куди мав звичай складати все, що траплялося.

Весь наступний день присвячений був візитам. Приїжджий подався робити візити всім міським чиновникам. Був у губернатора, що, подібно до Чичикова, був ні товстий, ні худий із себе, був великий добряк і навіть сам вишивав іноді по тюлю. Потім Павло Іванович подався до віце-губернатора, потім був у прокурора, у голови палати, у поліцеймейстера, у відкупщика, у начальника над казенними фабриками… Приїжджий виявив незвичайну діяльність щодо візитів: він з’явився навіть засвідчити пошану інспекторові лікарської управи й міському архітекторові. І потім ще довго сидів у бричці, придумуючи, кому б іще зробити візит, та вже більше в місті не знайшлось чиновників. Чичиков умів підлестити кожному. Губернатор запросив Чичикова завітати до нього того ж дня на домашню вечірку, інші чиновники й собі так само запрошували. Про себе приїжджий, як здавалось, уникав багато говорити; а коли й говорив, то якимись загальними словами, з помітною скромністю. Він усім говорив, що потерпів на службі за правду, мав багато ворогів, і тепер шукає місце для проживання.

Чичиков старанно готувався до вечірки в губернатора: мився, вдягся у фрак брусничного кольору. Тільки Чичиков прибув, як губернатор схопив його під руку і відрекомендував губернаторші. Приїжджий гість сказав комплімент. Дами були гарно одягнені й по моді, інші одяглись в що Бог послав у губернське місто. Мужчини тут, як і скрізь, були двох родів: одні тоненькі, які все упадали коло дам, а другі – товсті, або такі ж, як Чичиков, тобто не так щоб занадто товсті, одначе й не худі. Ці чоловіки скоса поглядали і задкували від дам та чекали на гру у карти. Це були почесні чиновники в місті. Гай-гай! У худенького за три роки не залишається жодної душі, не заставленої в ломбард; у товстого спокійно дивись і з’явився де-небудь у кінці міста будинок, потім другий, потім під містом сільце, потім і село з усіма угіддями.

Чичиков приєднався до товстих, де зустрів майже все знайомих осіб: прокурора з дуже чорними густими бровами і трохи підморгуючим лівим оком, поштмейстера, низенького чоловіка, але дотепника й філософа, голову палати, дуже розсудливу й люб’язну людину. Тут-таки познайомився він з дуже ввічливим і чемним поміщиком Маніловим і трохи незграбним з вигляду Собакевичем, який з першого разу наступив йому на ногу, промовивши: “Прошу вибачити”.

Чоловіки почали гру в карти і замовкли. Навіть поштмейстер, який був дуже говіркий, замовк. Часом при ударі карт по столу вихоплювалися окремі вирази і вигуки. Скінчивши гру, сперечались. Приїжджий наш гість теж сперечався, але приємно. Щоб погодити на чомусь своїх противників, він щоразу підносив їм усім свою срібну табакерку.

Увагу приїжджого особливо привернули до себе поміщики Манілов і Собакевич. Він зразу ж розпитав про них в голови палати та поштмейстера. Розпитав він, скільки в кожного з них душ селян, і в якому стані перебувають їхні маєтки. Чичиков просто зачарував Манілова і Собакевича. Поміщик Манілов був ще зовсім не літня людина, мав очі солодкі, як цукор, і щурив їх кожного разу, коли сміявся. Він запросив Павла Івановича у своє село. Чичиков пообіцяв, що приїде. Собакевич теж лаконічно запросив: “І до мене прошу”, шаркнувши ногою, взутою в чобіт велетенського розміру.

На другий день Чичиков подався на обід і вечірку до поліцеймейстера. Там він познайомився з поміщиком Ноздрьовим, людиною років 30, спритним чолов’ягою. На другий день Чичиков пробув вечір у голови палати. Потім був на вечорі у віце-губернатора, на великому обіді у відкупщика, на невеликому обіді у прокурора; на закусці після обідні, даній міським главою. Словом, жодної години не доводилося йому залишатися дома, і в гостиницю він приїжджав для того тільки, щоб заснути. Приїжджий показав себе досвідченою світською людиною. Про що б не була розмова, він завжди вмів підтримати її. Та варто уваги, що він усе це вмів огортати якоюсь статечністю, вмів, добре поводитися. Говорив ні голосно, ні тихо, а зовсім так, як слід. Словом, куди не поверни, був дуже порядною людиною. Усі чиновники були задоволені приїздом нової особи. Навіть Собакевич, що рідко відзивався про когось добре, назвав Чичикова надзвичайно приємною людиною.

ГЛАВА ІІ

Вже більше тижня Чичиков жив у місті, роз’їжджаючи по вечірках та обідах. Нарешті він вирішив перенести свої візити за місто і одвідати поміщиків Манілова та Собакевича. Кучерові Селіфану був відданий наказ рано-вранці запрягти коней у відому бричку; Петрушці наказано було зоставатися дома, пильнувати кімнату й чемодан.

Петрушка ходив у трохи заширокому-коричневому сюртуку з панського плеча і мав великий ніс і губи. Вдачі він був більше мовчазної, ніж балакучої. Він читав усі книжки підряд, не звертаючи уваги на зміст. Йому подобався процес самого читання. Крім пристрасті до читання, він мав ще дві звички: спати не роздягаючись, і носити завжди з собою якийсь свій особливий дух, власний запах. “Ти, брат, чорт тебе знає, потієш, чи що. Пішов би ти хоч у лазню”, — говорив Чичиков. На це Петрушка нічого не відповідав і зразу ж намагався узятися до якоїсь роботи.

Кучер Селіфан був зовсім інша людина…

Отож, у неділю Чичиков вмився, витерся з ніг до голови мокрою губкою, поголився, вдягнув фрак брусничного кольору і шинель та й поїхав до Манілова. Їхати чомусь довелося вдвічі довше, ніж говорив поміщик.

Будинок панський стояв окремо на підвищенні, відкритому для всіх вітрів. Під горою, і почасти на самому схилі, темніли вздовж і впоперек сіренькі рублені хати, які герой наш почав рахувати й нарахував понад дві сотні; ніде між ними ані деревця, чи якої-небудь зелені; скрізь визирали самі тільки бруси. Віддалік був сосновий ліс. Під’їжджаючи до двору, Чичиков помітив на ґанку самого хазяїна. Він радів приїзду Чичикова.

Обидва приятелі дуже міцно поцілувались, і Манілов повів свого гостя в кімнату. Манілов був людиною так собі, ні се ні те, ні в городі Богдан ні в селі Селіфан, за словами приказки. Риси обличчя його були не позбавлені приємності, але в цю приємність занадто було передано цукру. Він був білявий, з голубими очима. В першу хвилину розмови з ним не можеш не сказати: яка приємна й добра людина! У наступну хвилину нічого не скажеш, а в третю скажеш: чорт знає що! Дома він говорив дуже мало і здебільшого міркував і думав, а про що він думав, ніхто не знав.

Господарством не можна сказати, щоб він клопотався, він навіть ніколи не їздив на поля, господарство йшло якось само собою. Коли прикажчик казав: “добре б, пане, те й те зробити”; “атож, непогано”, відповідав він, звичайно курячи люльку, курити яку набув звичку, коли ще служив у армії, де вважався за найскромнішого, найделікатнішого і найосвіченішого офіцера. В його кабінеті завжди лежала якась книжка, яку він постійно читав уже два роки. Дружина його… а втім, вони були цілком задоволені одне одним.