Михайло Шолохов — Доля людини (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Перша весна на Верхньому Дону була дружна й несподівана. Геть чисто оголилися піски, в степу збухли повні снігу яри та балки, шалено завирували степові річки, і дороги поробилися майже зовсім непрохідними.

У цю недобру пору довелося мені їхати в станицю Букановську. І путь недовга, та виявилося, що подолати її не так просто. Ми з товаришем виїхали до схід сонця. Пара ситих коней ледве тягла важку бричку. Колеса вгрузали в мокрий, перемішаний із снігом і льодом пісок, і за якусь годину на кінських боках уже виступили білі клубки пінястого мила.

Там, де коням було особливо важко, ми злізали з брички, йшли пішки. Під чобітьми хлюпотів розмоклий сніг, іти було важко, але обабіч дороги ще тримався льодок, що виблискував, як кришталь, і там просуватися було вже важче.

Годин через шість ми подолали тридцять кілометрів і під’їхали до переправи через річку Єланку.

Невеличка річечка, яка влітку пересихала, тепер розлилася на цілий кілометр. Переправлятися треба було плоскодонним човником, що міг узяти не більше, ніж три особи. Ми відправили коней з бричкою назад. Удвох із шофером ми не без остороги сіли в благенький човен. Товариш із речами залишився на березі. Тільки-но ми відчалили, як із гнилого дна фонтанчиками забила вода. Конопатили ми ненадійну посудину та вичерпували з неї воду, поки не доїхали. Шофер пригнав з хутора машину.

Був полудень. Сонце світило гаряче, як у травні. Я сподівався, що цигарки швидко висохнуть. Гарно було сидіти на тині отак, цілком поринувши в тишу й самотність, і, скинувши з голови солдатську ушанку, бездумно стежити за білими грудястими хмарами.

Незабаром я побачив, як з-за крайніх хутірських дворів вийшов на дорогу чоловік. Він вів за руку маленького хлопчика п’яти-шести років. Вони чапали до переправи, але, порівнявшись із машиною, звернули до мене. Чоловік привітався і сказав хлопчикові, щоб той теж поздоровкався з дядьком: він такий самий шофер, як і його батько. Хлопчик сміливо простяг рожеву холодну руку. Я спитав:

— Чого ж це в тебе, старий, рука така холодна?

— Який же я старий, дядю? Я зовсім хлопчик. А руки холодні, бо сніжки качав.

Його батько стомлено сів поруч зі мною і запропонував закурити. Він дістав із кишені згорнутий малиновий кисет, на якому було написано: “Дорогому бійцеві від учениці 6-го класу Лебедянської середньої школи”. Ми закурили міцного самосаду й довго мовчали.

Потім він спитав мене, чи шоферував я у війну, і сказав, що й йому довелося там гіркої випити по вінця.

Я глянув на нього збоку. Ви бачили коли-небудь очі, немов би присипані попелом, сповнені невигойної смертельної туги, що в них несила дивитись?

Ще коли ми мовчки курили, я крадькома розглядав батька й сина і помітив дещо дивне. Хлопчик був одягнений просто, але добротно, все свідчило про жіноче піклування, про вмілі материнські руки. Не так було на батькові: пропалена в кількох місцях ватянка була недбало й грубо заштопана, латка на старих захисних штанях не пришита як слід, а швидше пристебнута широкими, чоловічими стібками. Одягу не торкалася жіноча рука. Ще тоді подумав: “Або вдівець, або негаразд живе з жінкою”.

Та ось він знову заговорив, і я уважно прислухався.

— Сам я родом з Воронезької губернії. У громадянську війну був у Червоній Армії. Голодного 22-го року подався на Кубань, ішачити на куркулів, через те й вижив. А батько з матір’ю та сестричкою померли від голоду. Через рік повернувся з Кубані, хатину продав, поїхав у Воронеж. Невдовзі одружився. Жінка виховувалась у дитячому будинку. Сирітка. Незабаром діти у нас пішли. Спочатку синок народився, а років за кілька — ще дві дівчинки. У 29-му захопили мене машини. Вивчив автосправу, сів за кермо. Так і прожив десять років, і не помітив, як вони минули, мов уві сні. Заробляв добре, і жили не гірше від людей. Син виявився здібний до математики, про нього навіть у центральній газеті писали. Перед війною поставив собі будиночок. Ярина купила дві кози. Чого ще треба? Тільки побудувався я невдало, неподалік від авіазаводу. Якби моя хатина була в іншому місці, може, й життя склалося б інакше…

І от тобі раз — війна. Другого дня повістка з військомату, третього — давай в ешелон. А Ярина моя… Уночі в мене на плечі й на грудях сорочка не висихала від її сліз.

А на вокзалі вона й каже, та за кожним словом схлипує: “Ріднесенький мій… Андрійку… не побачимся… ми з тобою… більше… на цьому… світі…”

І тут мене злість узяла! Силоміць я розчепив її руки й легенько штовхнув у плечі. Кричу до неї: “Та хіба ж так прощаються? Чого ти мене завчасу живцем ховаєш?” Ну, знов обняв її, бачу, що вона не при тямі. До самої смерті, до останньої години, помиратиму, а не прощу собі, що тоді її відштовхнув.

Він намагався скрутити цигарку, та газетний папір рвався, тютюн сипався на коліна.

— Формували нас під Білою Церквою, на Україні. Дали мені ЗІС-5. На ньому я й поїхав на фронт. Від своїх листи одержував часто, а сам трикутнички посилав рідко. Гіркі то були часи, не до писання було. Тільки не довелося мені й року повоювати…

Двічі за цей час був поранений, але обидва рази легко. Дірявив німець мені машину і згори, і збоку, але мені, браток, везло попервах. Везло-везло, та й завезло по саме нікуди. Потрапив я до полону під Лозовеньками в травні 42 року при паскудній оказії: німець тоді здорово наступав, і залишилась одна наша батарея майже без снарядів. Навантажили мою машину, і сам я вантажив так, що гімнастерка до лопаток прилипала. Треба було поспішати, тому що бій наближався: з лівого боку чиїсь танки гримлять, з правого боку стрілянина, попереду стрілянина, і вже почало пахнути смаленим.

Командир нашої автороти питає: “Проскочиш, Соколов?” А воно й питати нічого було. Там товариші мої, може, гинуть, а я тут чухатися буду?

От я й пошпарив. За все життя не їздив так, як того разу! Знав, що не картоплю везу, що з цим вантажем обережно треба їхати. Та яка може бути обережність, коли там хлопці з порожніми руками воюють, коли дорога вся наскрізь артвогнем прострілюється. Пробіг кілометрів із шість, коли дивлюся — матінко рідна! — піхота наша по чистому полю чеше, і вже міни рвуться по їх порядках. Що робити? Не завертати ж назад? І до батареї залишився якийсь там кілометр, уже звернув я на путівець, але дістатися мені до своїх не довелось… З далекобійної важкий поклав він мені коло машини. Не чув ні вибуху, нічого, тільки в голові немов щось луснуло, і більше нічого не пам’ятаю. Як я тоді живий лишився — не розумію.

Як прочумався — серце наче хтось стиснув: кругом снаряди валяються, котрі я віз, неподалік моя машина, вся в друзки розбита, лежить догори колесами, а бій десь уже позад мене йде… Зрозумів, що вже в оточенні, а точніше — в полоні фашистів. От як воно на війні буває…

Лежу я і чую: танки гуркочуть. Чотири німецькі танки на повному газу пройшли повз мене туди, звідкіля я із снарядами виїхав… Потім тягачі з гарматами потяглися, польова кухня проїхала, потім піхота пішла. Гляну, гляну на них краєм ока та й знов припаду до землі щокою, очі заплющу.

Думав, усі пройшли, підвів голову, а їх шість автоматників йдуть метрів за сто від мене. Дивлюся, звертають з дороги і прямо до мене. Ідуть мовчки.

“От,— думаю,— і смерть моя на підході”. Я сів, не хочеться лежачи помирати, потім підвівся. Один із них не доходячи кілька кроків, плечем стенув, автомата зняв. Молодий хлопець, такий зграбний, чорнявий, а губи тонкі, як ниточки, і очі примружені.

“Цей уб’є і оком не змигне”,— міркую собі. А другий, єфрейтор, старший за нього, щось крикнув, одіпхнув його вбік, підійшов до мене, м’язи мацає. Попробував і каже: “О-о-о!” — і показує на дорогу, на захід сонця. Тупай, робоча худоба, працювать на наш райх. Хазяїн!

Чорнявий придивився до моїх чобіт, а вони в мене були такі добрі, показує рукою: “Скидай”. Сів я на землю, скинув чоботи, подаю йому. Розмотав онучі, простягаю йому, а сам дивлюся на нього знизу вгору. Але він загорлав, почав лаятися по-своєму і знову за автомат хапається. А інші іржуть.

Що ж, діватися мені було нікуди. Вийшов я на дорогу, вилаявся страшним кучерявим воронезьким матом і почимчикував на захід, у полон! А ходак тоді з мене був нікудишній: за годину по кілометру, не більше. Водить по дорозі, як п’яного. Пройшов трохи, і доганяє мене колона наших полонених з тієї самої дивізії, у якій я був. Женуть їх чоловік з десять німецьких автоматників. Той, котрий попереду колони йшов, порівнявся зі мною і з доброго дива молоснув мене навідліг ручкою автомата по голові. Наші підхопили мене на льоту, заштовхали всередину і з півгодини вели попід руки. А коли я прочумався, один із них шепче: “Боже тебе борони впасти! Іди хоч через силу, інакше вб’ють”.

Вночі линув сильний дощ. Цілу ніч микалися ми в церкві (там баню знесло важким снарядом), як вівці в темному хліві. Серед ночі чую, хтось торкає мене за руку, питає: “Товаришу, ти не поранений? Я — військлікар, може чимось тобі допоможу?” Я поскаржився йому, що в мене ліве плече скрипить, і пухне , і страх як болить. Він і почав руку в плечі промацувати своїми тонкими пальцями, та так, що мені аж свічки в очах засвітилися. Скрегочу зубами й кажу йому: “Ти , мабуть, ветеринар, а не людський лікар. Нащо ж ти по болючому місцю давиш? “А він мацає і сердито так відповідає: “Ти собі мовчи та диш, а то бач — розбалакався! Кріпися, зараз ще дужче заболить”. Та як шарпоне руку, аж. зірниці в очах мені засвітилися”.

Опам’ятався я та й питаю : “Що ж це ти робиш, фашист нещасний? У мене рука вщент розбита, а ти її так рвонув”. Він засміявся тихенько та й каже: “Я думав, що ти мене вдариш з правої, а ти, виходить сумирний хлопець. А рука в тебе не розбита, а вибита була, от я її на місце й поставив”. А воно й справді, чую, біль вщухає. Подякував я йому душевно, і він пішов далі в темряві, тихенько питає: “Поранені є?” От що значить справжній лікар!

Ще з першого дня надумав я тікати до своїх. Але тікати хотів — щоб напевне. До самої Познані, де нас розмістили в справжньому таборі, жодного разу не випало мені слушної нагоди. А в Познанському таборі така нагода нібито трапилася: наприкінці травня послали нас у лісок поблизу копати могили для наших померлих військовополонених, сила тоді нашого брата мерло від дизентерії.