Михайло Булгаков — Майстер і Маргарита (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Роман

ЧАСТИНА ПЕРША

Епіграфом до цієї частини Булгаков поставив рядки з трагедії Гете “Фауст”:

“…та хто ж, нарешті, ти? —

Я — частка тої сили, що одвіку

прагне зла й одвіку ж творить

благо”.

Глава 1

НІКОЛИ НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ З НЕВІДОМИМИ

Одного весняного вечора, у надзвичайно спекотливу годину під час заходу сонця, у Москві, на Патріарших ставках, з’явилися два громадянина: голова правління однієї з московських літературних асоціацій, скорочено — МАССОЛІТ, редактор товстого журналу Михайло Олександрович Берліоз, маленький, товстенький, лисуватий, одягнений у сіренький костюм, на обличчі у нього виділялися тільки величезні окуляри в чорній оправі, і широкоплечий, рудуватий молодий чоловіку ковбойці, пожмаканих білих штанях, чорних тапочках —— поет Іван Миколайович Понирьов, що писав під псевдонімом Бездомний. Дивно, але у цей час на алеї нікого не було, як не було нікого і біля палатки з надписом “Пиво і води”, як не було у самій палатці ні пива, ні мінеральної, а одна абрикосова вода з присмаком перукарні, якою і спробували втамувати спрагу, літератори. Напившись, вони відразу почали гикати і сіли на лавку обличчями до ставка. Тут сталося ще одне диво, але стосувалося воно тільки Берліоза: він раптово перестав гикати, а його серце наче впало на мить, потім повернулося, але немовби тупа голка застрягла у ньому, його охопив такий страх, що захотілося бігти з Патріарших світ за очі. Він подумав, що втомився й треба їхати відпочивати у Кисловодськ. Потім у повітрі він побачив дивну прозору фігуру якогось громадянина: маленька голівка у жокейському картузику, картатий піджачок, високий, але худий неймовірно, а фізіономія глузлива. Берліоз закрив очі, а коли розплющив їх, марево зникло, а з ним і тупа голка вискочила з серця. Берліоз поскаржився Бездомному, що з ним мало не стався серцевий напад від спеки, він спробував посміхнутися, але руки його тремтіли. Він заспокоївся і продовжив бесіду.

А говорили літератори про нову антирелігійну поему Івана Бездомного, яку він написав на замовлення Берліоза. Поему, на думку редактора, треба було переробити. Важко сказати, що саме завадило Бездомному написати, як вимагав Берліоз: чи зображувальна сила його таланту, чи повне незнання питання, яке він висвітлював у поемі,— але головний герой, Ісус, вийшов у автора як живий, хоча і непривабливий персонаж. Тепер Берліоз намагався довести поету, що головне не в тому, яким був Ісус, добрим чи поганим, а в тому, що такої особистості взагалі не було. Він приводив чимало доказів на підтвердження своєї думки, демонстрував неабияку ерудицію, пригадуючи всі відомі випадки народження від непорочної діви, і Бездомний слухав, зрідка гикаючи, пошепки клянучи абрикосову воду.

Саме у той час, коли Берліоз розповідав про виготовлення американськими індіанцями ацтеками фігурок із тіста свого бога Віцліпуцлі, в алеї з’явилася перша людина. Потім було подано багато оперативних зведень, де описували зовнішність цього чоловіка, але всі вони нікуди не годилися. А був він некульгавий, високий на зріст, на зубах мав коронки, з лівого боку платинові, а з правого — золоті, одягнений у дорогий сірий костюм, закордонні, у колір костюму, туфлі, й сірий же берет, під пахвою ніс трость, один кінець якої був у вигляді голови чорного пуделя. На вигляд мав років сорок. Очі мав різного кольору: праве — чорного, ліве — зеленого. Глянувши на нього, літератори вирішили, що це іноземець (Берліоз подумав, що то німець. Бездомний — що англієць). Незнайомець сів на сусідню лаву і деякий час поглядав навкруги, слухав Берліоза, який знову повернувся до проблеми особистості Ісуса. Незнайомець підвівся, підійшов до літераторів, бо бесіда його зацікавила, і заговорив з ними. Говорив він з іноземним акцентом, і з перших слів Бездомному страшенно не сподобався, а Берліозу, не те щоб сподобався, а якось зацікавив. Незнайомець запитав, чи не почулося йому, що вони насправді вважають, що Ісуса не було на світі, чи, може, вони атеїсти, і дав клятву нікому не говорити про це. Ствердні відповіді Берліоза і Бездомного чомусь розвеселили незнайомця, і коли Берліоз сказав, що у цій країні атеїзм нікого не дивує, що більшість населення свідомо відмовилась від релігії, незнайомець почав щиро йому за це дякувати.

Далі незнайомець повів себе ще більш дивно: він злякано оглянув будинки навкруги, наче боявся в кожному вікні побачити атеїста. Потім розпочав розмову про п’ять доказів існування Ісуса, які заперечив Берліоз, про Канта, який не погодився з цими доказами, але висунув шостий, на його думку безперечний, про те, як за сніданком незнайомець сам розмовляв з Кантом і доводив йому, що цей доказ дуже зарозумілий. Берліоз здивувався, як цей незнайомець міг снідати з Кантом, а Бездомний запропонував відправити цього Канта на Соловки років на три, чим викликав у незнайомця майже захват. Він звернувся до поета і щиро пошкодував, що цього не можна зробити: вже більш ста років, як Кант знаходиться у місцях віддаленіших, ніж Соловки, і витягти його звідти неможливо. Далі незнайомець запитав: якщо бога не існує, то хто ж управляє життям людей і всім на землі. Бездомний рішуче відповів на це не дуже ясне питання, що самі люди управляють своїм життям. І знову незнайомець почав дивно говорити, що людина не в змозі це робити. Адже вона не має ясного плану хоча б на короткий строк, припустимо, років на тисячу. Інколи людині здається, що вона управляє чимось і кимось, але раптово захворює на саркому і не може більше думати ні про що, крім власного життя, але врятувати і його не може. Потім він подивився на Берліоза і хитро сказав, що інколи людина збирається поїхати у Кисловодськ, а натомість попаде під трамвай, невже, додав він, людина сама так скерувала собою, чи не за точніше було б сказати, що хтось вирішив її долю. Берліоз слухав все це уважно й ламав голову, хто ж такий цей незнайомець. А той вів далі, що людина не може знати навіть того, що робитиме увечері. На це Берліоз впевнено сказав, що йому це відомо, якщо, звичайно, йому на голову не впаде цеглина. Незнайомець перебив його і сказав, що ні з того ні з цього цеглина нікому і ніколи на голову не впаде, принаймні Берліозу вона не загрожує, він помре іншою смертю. Берліоз іронічно запитав, можливо, незнайомець знає, якою саме? Той щось пошепотів і радісно оголосив: “Вам відріжуть голову!” І хто ж — російська жінка, комсомолка. Незнайомець ще сказав, що засідання, на яке поспішає увечері Берліоз, не відбудеться, бо Аннушка вже розлила олію. Бездомний поцікавився, чи не доводилося їхньому співрозмовнику бувати у будинку для божевільних, а той, сміючись, відповів, що не один раз, тільки забув запитати, що таке шизофренія, втім, додав він, Іван Миколайович скоро сам зможе про це довідатись. Бездомний відвів Берліоза у бік і зашепотів, що незнайомець — шпигун, що треба перевірити його документи. Наче почувши, про що тихо радились друзі, незнайомець пробачився, що не відрекомендувався відразу, впхнув їм в обличчя якусь сіреньку книжечку й сказав, що його запросили приїхати у Москву для консультацій. Літератори зніяковіли, і Берліоз зробив заперечний жест на протягнуті документи, а Бездомний встиг роздивитися надруковане іноземними буквами слово “професор” і першу літеру прізвища — подвійне “В” — “W”. Літератори поставили ще кілька запитань до професора і з’ясували, що він начебто німець, знає багато різних мов, спеціаліст з чорної магії, приїхав розшифрувати рукописи. Берліоз з полегшенням запитав, напевно, професор — історик? Той подумав і погодився, що сьогодні на Патріарших буде цікава історія. Потім таємниче прошепотів, що вони мають знати — Ісус існував, і доказів цього не треба ніяких. “Все просто: у білому плащі…”

Глава 2

ПОНТІЙ ПІЛАТ

“У білому плащі…” — так розпочинається друга глава роману. У білому плащі з кривавим підбоєм Понтій Пілат, прокуратор Іудеї, вранці вийшов у криту колонаду свого палацу, відчуваючи, що ненависний йому запах трояндової олії, який переслідував його ще на світанку, віщує поганий день. Прокуратор страждав від страшного головного болю, який ніщо не могло втамувати. Він сів у приготоване для нього крісло біля фонтану, і секретар подав йому шматок пергаменту. Намагаючись не ворушити головою, прокуратор прочитав його: це була справа Ієшуа Га-Ноцрі з Галілеї, якому Синедріон виніс смертний вирок і направив прокуратору на затвердження. Перемагаючи біль, Понтій Пілат велів привести арештованого. І відразу двоє легіонерів поставили перед його кріслом чоловіка років двадцяти сіми, одягненого у старенький, розірваний блакитний хітон, руки йому були зв’язані за спиною, але на прокуратора він дивився з тривогою і цікавістю. Прокуратор же сидів нерухомо, бо боявся похитнути головою, яку наче спалював біль. Тільки вуста йому розтулялися трохи, коли він ставив запитання до арештанта, чи закликав той зруйнувати храм. У відповідь чоловік зі зв’язаними руками назвав прокуратора “добрий чоловік”. Той, не поворухнувшись, покликав кентуріона Крисобоя і попросив його вивести арештанта й пояснити, як треба звертатися до прокуратора, але не калічити. Величезний, страшний на обличчя Марк Крисобой лише легко вдарив батогом арештанта, але той впав. Однією лівицею Марк підняв його і сказав, що до прокуратора треба звертатися “ігемон”, інших слів не говорити.

Через хвилину арештант стояв перед прокуратором. Він жваво відповідав на запитання і не забував називати Пілата “ігемон”. З’ясував лося, що він родом з Гамали, що батьків своїх не пам’ятає, постійного помешкання не має, а мандрує з міста до міста, і в цілому світі він один. А руйнувати храми, як свідчать “добрі люди”, нікого не підбивав, вони просто не зрозуміли його, він взагалі побоюється, що це непорозуміння триватиме ще довго, а все через те, що Левій Матвій, колишній збирач податей, який кинув гроші на дорогу і пішов мандрувати з Ієшуа, неправильно за ним записує. Пілат найбільше хотів у той час, щоб все скоріше скінчилось, аби піти з колонади у темпу і прохолодну кімнату, впасти на ложе, покликати собаку Банга і поскаржитися їй на головний біль, йому навіть захотілося прийняти отруту.