Люсі Мод Монтгомері — Енн із Зелених Дахів (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Розділ 1

ПАНІ РЕЙЧЕЛ ЛІНД ДИВУЄТЬСЯ

Пані Рейчел Лінд жила саме там, де шлях на Ейвонлі занурювався до видолинку. Перетинав той шлях струмочок, котрий брав початок у лісі, що оточував дворище старого Катберта. Пані Рейчел любила сидіти при вікні і за всім спостерігати, бо любила пхати носа у чужі справи. При цьому вона встигала бути вправною господинею. Ейвонлі стояло на трикутному півострівці, а кожен, хто прямував до селища чи виїздив з нього, потрапляв під погляд пані Рейчел.

Був початок літа. Чоловік пані Рейчел, Томас Лінд, сіяв ріпу за клунею. Вчора пані Рейчел чула, що Метью Катберт побіля Зелених Дахів теж буде сіяти ріпу. А сьогодні вона дуже здивувалася, бо побачила крізь вікно, що Метью Катберт кудись поїхав. Ба більше − на ньому був святковий одяг. Пані Рейчел пішла Зелені Дахи, щоб розпитати в Марілли, його сестри, що це все означає.

До великого будинку Катбертів від Долини Лінд було зо чверть милі дорогою, та потім належало ще здолати довгеньку стежину. Дім був схований у лісовій гущавині. Обабіч рядком вишикувалася решта ейвонлійських садиб.

Пані Рейчел увійшла на заднє подвір’я Метью й Марілли, а потім опинилася в кухні. Всюди було дуже чисто. Марілла Катберт сиділа зі спицями в руках, а стіл за її спиною було вже накрито до вечері. Марілла й Метью жили самі, але стіл було накрито на трьох.

Марілла була висока, худа й кощава; у її темному волоссі світилися сиві пасма. Нагадувала вона жінку з тих, що мало бачили в житті, та могли похвалитися суворим і чистим сумлінням. Пані Рейчел дізналася, що Метью поїхав до Брайт Рівер по хлопчика, якого вони вирішили взяти з сиротинця в Новій Шотландії. Ця новина приголомшила пані Рейчел. Вона вважала цю затію дурною, бо не знати, яку дитину дадуть. Марілла призналася, що і їй було лячно, але Метью затявся, ну то вона й погодилася. Пані Рейчел попрощалася і пішла з цією новиною до Роберта Белла і його сім’ї.

Розділ 2

МЕТЬЮ КАТБЕРТ ДИВУЄТЬСЯ

Метью Катберт мав уже 60 років, але побоювався жінок − усіх, окрім Марілли та пані Рейчел. Жінки здавалися йому істотами таємничими й незбагненними; іноді його охоплювало неприємне відчуття, буцім вони нишком глузують з нього. Він був чоловіком незграбним, і вигляд мав доволі чудернацький − з довгим сивим волоссям та пишною каштановою бородою.

Прибувши у Брайт Рівер, Метью рушив на станцію. На довгій майже безлюдній платформі не було нікого, крім дівчинки. Чоловік перестрів начальника станції і спитав, чи скоро прибуде вечірній поїзд. Начальник станції сказав, що поїзд уже був: один пасажир і чекає на пана Метью. Це − маленька дівчинка. Метью здивувався, адже мав приїхати хлопчик, та начальник розповів, що пані Спенсер (знайома Катбертів) передала під його опіку дівчинку, сказавши, що Катберти беруть її на виховання із сиротинцю.

Горопашний Метью мусив іти до дівчинки і розпитувати її, чого це вона виявилася не хлопцем. Дівчинка на вигляд мала 11 років, була в дуже тісній, короткій, напівшерстяній сукенці. На голові в неї був вилинялий капелюшок, з-під якого вздовж по спині збігали дві товстелезні сліпучо-руді коси. Личко мала худеньке й бліде, рясно всіяне ластовинням, із широким ротом і великими очима, які видавалися то зеленими, то сірими. Дівчинка мала гостре чітке підборіддя, гарні, чітко окреслені губи, опукле високе чоло і була худенькою. Вона першою заговорила до Метью. Він ніяк не міг сказати цій дитині, що сталося непорозуміння, і вирішив: хай це зробить Марілла. Тож вони сіли у бричку і поїхали.

Майже цілу дорогу дівчинка говорила, а Метью мовчав. Він дізнався, що вона провела в сиротинці чотири місяці, що для неї це було найгірше місце, що їй було соромно їхати сьогодні у цій старій бридкій сукні. Та дівчинка була радою, що живе, адже світ для неї дуже цікавий. Метью, на свій превеликий подив, почувався дуже добре у її компанії. Хоч його повільний розум ледь устигав за жвавим польотом її думки, йому “ця балачка начеб і подобалася”. Дівчинка вже знала, що її нова домівка називається Зелені Дахи, що там довкола багато дерев. У всьому дівчинка знаходила причину для радощів, а засмучувало її лише одне − руде волосся. Вона навіть уявляла, що має волосся чорне й блискуче, ніби воронове крило.

Коли вони їхали Алеєю (кавалок дороги, обабіч якої росли велетенські гіллясті яблуні), над головою було немовби довжелезне шатро, зіткане з білосніжного запашного цвіту. Ця краса геть ошелешила дівчинку, вона сказала, що це місце має називатися не Алеєю, а Білим Шляхом Зачудування. Коли ж вони минули ставок, дівчинка назвала його Озером Осяйних Вод.

Коли споночіло, дівчинка прибула у свій новий дім.

Розділ З

МАРІЛЛА КАТБЕРТ ДИВУЄТЬСЯ

Щойно Метью прочинив двері, Марілла підхопилася з місця. Та зауваживши дівчинку з довгими рудими косами й допитливими сяючими очима, у тісній потворній сукні, уклякла вражена. Вона говорила, що мав приїхати хлопець. Упродовж цієї розмови дівчинка не зронила ані словечка, тільки очі її перебігали із брата на сестру, а життєрадісне личко дедалі смутнішало. Аж раптом вона скрикнула, що нікому не потрібна, і заридала.

Марілла та Метью обмінялися боязкими поглядами. Вони гадки не мали, що казати чи робити. У них ніколи не було власних сімей чи дітей. Врешті-решт Марілла спробувала, як могла, утішити дівчинку. Коли дівчинку запитали, як її звати, вона попросила кликати її Корделією, бо власне ім’я їй не подобається. Справжнє ім’я було Енн Ширлі. Марілла зауважила дівчинці, що Енн − дуже просте, хороше й благопристойне ім’я. Не варто його соромитися.

Дівчинка розповіла, що пані Спенсер дуже чітко казала, що Катбертам потрібна дівчинка років одинадцяти. Крім Енн, пані Спенсер взяла для себе ще Лілі Джонс, якій лише п’ять років.

За вечерею Енн нічого не їла і говорила, що вона в безодні розпуки і не могла б проковтнути навіть шоколадної цукерки, хоч їла її лиш раз у житті.

Марілла ніяк не могла вирішити, де покласти Енн. Для такого бажаного й довгоочікуваного хлопця вона приготувала диванчик на кухні. Втім, класти туди дівчинку їй здавалося недоречним, хоч там було охайно й чисто. Про те, щоб віддати цьому бездомному створінню гостьову кімнату, не могло бути й мови. Лишалася хіба кімнатка на піддашші східної частини будинку. Марілла провела Енн туди.

Коли Марілла пішла, Енн сумовито роззирнулася довкола. Всюди було чисто, але наче холодно. Плачучи, вона поспіхом скинула із себе одяг, вбрала тісну нічну сорочку й пірнула в ліжко. Коли Марілла зайшла по свічку, то лише вбога одежина, безладно розкидана долі, і ледь порушена постіль нагадували про те, що в кімнаті є ще хтось. Жінка позбирала одяг Енн, склала його на стільці і, прихопивши свічку, підійшла до ліжка. Коли вона сказала “Добраніч”, дівчинка відповіла, що це буде найгірша ніч у її житті, а ніяка не добра.

На кухні Марілла сказала братові, що доведеться їхати до пані Спенсер, бо дівчинку треба відправити назад до сиротинцю. Метью просив сестру залишити Енн тут, бо вона дуже цікава дівчинка. Він пропонував Маріллі, що найме собі в поміч хлопчину-француза, а дівчинка допомагатиме у будинку. Марілла не погоджувалась з братом. А тим часом у кімнатці на піддашші самотня дитина, якій так бракувало в житті любові й друзів, плакала, аж поки заснула.

Розділ 4

РАНОК У ЗЕЛЕНИХ ДАХАХ

Зранку Енн мала гарний настрій. Вона відчинила вікно і була зачарована красою навколо. Це прекрасне місце дуже їй сподобалося, вона не хотіла їхати звідси. Своєю радістю вона хотіла поділитися з Маріллою, яка саме прийшла кликати на сніданок.

Енн вочевидь уміла діяти швидко, якщо в тому була потреба, адже за десять хвилин уже спустилася − охайно вбрана, умита, із заплетеними косами. Дівчинка була голодна і говорила, що світ здається їй сьогодні не такою жахнючою пусткою, як учора ввечері. Марілла зауважила, щоб дівчинка багато не говорила, та коли Енн замовкла, усіх гнітила тиша.

Метью прагнув залишити Енн, Марілла відчувала, що йому цього хотітиметься й далі. Така вже була в нього вдача: коли він чогось прагнув, то мовчки, проте навдивовижу вперто стояв на своєму. Коли сніданок було закінчено, Енн зголосилася помити посуд. Марілла вирішила по обіді поїхати з Енн у Вайт Сендз до пані Спенсер. Енн вправно виконала роботу в будинку, а коли їй сказали піти погратися у дворі, заплакала. Вона пояснила, що все одно тут не житиме, то навіщо завдавати собі жалю, дивлячись тут на все таке гарне.

Коли настав час, Метью запріг конячину до брички, і Марілла з Енн вирушили. На прощання він сказав сестрі, що сьогодні приходив малий Джеррі Бут із Кріка, щоб найнятися на літо. Марілла не відповіла, але сердито хльоснула бідолашну кобилку віжками і поїхала.

Розділ 5

ІСТОРІЯ ЕНН

В дорозі Марілла попросила дівчинку розповісти про себе, але не фантазії, а що сталося насправді. Енн розповіла, що у березні їй виповнилося 11 років. Вона народилася я в Новій Шотландії, у Болінброку. Тата звали Волтер Ширлі, він був учителем у школі. Маму звали Берта Ширлі, і вона теж була вчителькою. Жили вони дуже бідно в малесенькому будиночку в Болінброку. Там і народилася Енн. Коли дівчинці було заледве три місяці, від гарячки померла мама, а через чотири дні − тато. Пані Томас забрала Енн до себе. Чоловік цієї пані був п’яниця. Згодом вони переїхали в Мерісвілл, і Енн жила в них до восьми років. Помагала їм глядіти чотирьох дітей. Та якось пан Томас упав під поїзд і загинув, і його мати сказала, що забере пані Томас із дітьми до себе жити, але тільки без Енн. Тож дівчинку забрала до себе пані Геммонд, бо вона бачила, як Енн добре дає собі раду з дітьми. Пані Геммонд з чоловіком мали восьмеро дітей. У неї тричі знаходилися двійнята. Енн мусила весь час тягати дітей на руках і страшенно від цього втомлювалася. Отак вона понад два роки прожила в пані Геммонд, а тоді пан Геммонд помер і пані Геммонд покинула господарство.