Іван Сенченко — Діамантовий берег (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Діамантовий берег

Іван Сенченко

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Розділ 1

Своєю спеціальністю Пилип обрав археологію. Але йому ніколи не щастило знайти ні діаманта, ні бронзового меча, навіть срібної сережки. Найбільше щастило йому з простими речами: черепочки, вирубані з каменю гостряки, половина горщика, кам’яна ступка. Ці знахідки сподобались Хомі – його другові та іншим хлопцям. Особливо сподобалася половина горщика. Горщик хлопці розтовкли на черепки, а потім почали змагатися, хто далі кине. Найдалі кинув здоровий Тимофій.

Ступки вони розбити не могли, то принесли додому й там розсадили великим дровоколом. Ступці тій було, певно, з шістдесят тисяч років, і кожен музей виставив би її на видне місце. А Пилипові вона була ні до чого. З цього видно, який був з нього археолог – дикий варвар.

За археологічні начиння Пилипові правили великий ніж і крильце зозулястої курки. Крильцем він обмітав експонати, які знаходив. З цього видно, що був Пилип уже варвар культурний.

Літнього ранку Пилип зустрів Хому біля ковбані, налитої дощем. Пилип сказав, що мріє знайти діаманта, як у Катерини в персні. Приятелі рушили в степ, на старе селище Букрин. Нічого там не знайшовши, вернулися до ковбані, де побачили жабу. Їм прийшла ідея спробувати жаб. Адже французи їдять жаб. Хома сказав, що буде ще смачніше, ніж голубенята.

Була саме та літня пора, коли після теплих дощів пішли у ріст не тільки рослини, а й бур’яни. Пилипова баба Текля весь час працювала в городі. Тому хлопці легко чкурнули до кабиці – літньої надвірної печі. В погребі взяли масла, знайшли сковорідку і почали смажити рожеве м’ясо, додавши ще й цибульки. Запах смаженого дійшов до баби, і вона почала лаятись, що хлопці усіх голубенят переїдять. Але баба пересердилися, винесла з хати хліба, тарілки, понакладала із сковорідки хлопцям печені, та й собі трохи. Тут у двір нагодився батько Пилипа, що працював шофером на базі. Нагодившись у двір, і довідавшись про історію з голубенятами, він мерщій метнувся у голубник. Та голуби були всі на місці. Довелося Пилипові признатися і всьому. Краще б він був не розказував. Бабі стало недобре. Поки батько пішов по воду для баби, хлопці чкурнули так, що тільки пилок заклубочився услід за ними.

Біля ковбані вони побачили зажуреного Тимофія. У Тимофія було своє горе. Батькову бритвочку “Мефісто” він сьогодні подарував сусідському Володьці, який застругав собі бритвою пальця. В справу втрутилися спочатку Володьчина мати, потім Тимофіїв батько. І Тимофій переживав тепер ці недавні події.

В цей час з кущів вийшов Куприк. Куприк все життя мріяв стати матросом, але що був маленького зросту, то вдавався до всіх хитрощів, щоб підрости. А одного разу, коли Куприкові батьки зарізали свиню і позичили пружинні терези – безмін, Куприк прикріпив їх на сволок у хаті, накинув на гачок безміна петельочку, ухопився зубами за петельку і почав підтягатися. Пружина не витримала експерименту, розтяглася. Зайшов у хату Куприків батько. Тепер Куприк ішов, раз у раз обсмикуючи труси, щоб вони не так щільно приставали до тіла і не терлися об шовкову Куприкову шкіру. Куприк не сідав, бо не міг.

Сиділи, хто міг, стояли, хто не міг. Мовчали, і кожен думав своє. Потім примчав Женька з слідами мокрого материного віника на спині і закричав, що Григорій Савич збирає екскурсію. Далека мандрівка захопила уяву хлопців.

Женьці теж хотілося, щоб похід відбувся якомога швидше, бо і в нього була причина. Женьчина мати управилася над ним віником. Добре, що не тринчиком, як Куприків батько.

Розділ 2

Григорій Савич любив читати книги, ходити в кіно, в театр, а ще кохався в самодіяльності й найохочіше виступав на сцені в ролі Мартина Борулі з п’єси Тобілевича “Мартин Боруля”. Вночі він через трубу дивився на місяць і зорі, поважав столярську й слюсарську справи і у вільний час ремонтував з старшими учнями парти, стільці. А ще однією рукою піднімав над головою двопудову гирю.

Спав він літо й зиму з відчиненим вікном, щодня виходив до колодязя, вмивався і обливався по пояс холодною водою. Був гострий на язик і з хлопцями своїх класів не був запанібрата, дівчатам не потурав. Коли на уроці заходив у клас, учні сиділи так, неначе їх і не було.

Ще під Новий рік квартирна хазяйка Соломонида Онисофорівна натякнула Григорію Савичу, що він надто довго парубкує, що й шукати жінки далеко не треба, бо вона живе з ним під однією стріхою. Вона мала на увазі свою дочку Ієреміаду. Вона була вродлива, мала дев’ятнадцять років, училася в Харківському технікумі кулінарної справи і була закохана, як сама казала, в одного студента Колю.

Учитель Григорій Савич був закоханий в Ієреміаду. Вночі він зітхав, довго перекидався. Коли почали рахувати дні, коли Ієреміада повернеться з Харкова, Григорій Савич зажурився. Вчитель вирішив влаштувати літню подорож з учнями. В той день, як Ієреміада ступить своїми ногами на поріг батьківської хати, Григорій Савич з хлопцями вже буде далеко.

Про все, що діялося, Оля нічого й не знала, бо до калюжі збігала раніше, ніж хлопці. Мордочка в Олі була товстенька, щоки завжди червоні, очі блискотіли і сипали іскри. Дівчата до неї липли. У Олі було пів шафи томів Майна Ріда, Юрія Смолича, Джека Лондона, Миколи Трублаїні. Випадково вона стала канатоходцем: натягла низенько між двома вербами вірьовку сушити білизну, тоді чомусь злізла на цю вірьовку, пройшлася в один бік, пройшлася в другий, вимахуючи над головою віником. Це побачила її мала сестра Галька. Коли Олька пішла, Галька спробувала і собі так походити і впала. За це мати Олю налаяла. Оля втекла на леваду. Сиділа там і гірко плакала. Повз неї пробігли хлопці, а вона побігла за ними.

Григорія Савича хлопці і Оля знайшли в шкільній майстерні, де він і старші учні ремонтували класну дошку, яку поламали, гойдаючись, Хома і Люся. Григорій Савич думав: “А чи могла б Ієреміада мене полюбити? Якби полюбила, то ми поженилися б, були б чоловіком і жінкою. А то – холостяк. Живеш і не знаєш, що з собою робити”.

Хлопці й Оля хотіла піти в похід, але спершу вчитель кожного випитав, чому він хоче піти. Пилип сказав, що хоче на Діамантовому березі знайти діамант. І ще знайти золотий скіфський меч. І золоту скіфську підкову. Оля говорила, що начиталася книжок Джека Лондона та Юрія Смолича і тепер сама хоче мандрувати.

Вчитель нарахував п’ятеро хлопців і шосту Олю. Замало. Сьогодні, здається, ще був конфлікт дома у Люсі. Це вже семеро. Вчитель восьмий.

Григорій Савич сказав, що в похід бригадир Іван Микитович дасть тільки осла Явтуха і вовкодава Білана.

Хлопці і Оля знали про приїзд Ієреміади, але хлопців це не цікавило, а Оля лише подумала: “Чого вона мучить Григорія Савича? Коси пообрізувала; розкудлилася, як відьма. І все регоче, на все село чути: хи-хи-хи, ха-ха-ха!”.

Такі події почали розгортатися в селі Новопшеничному. Життя втягло в свій коловорот учителя Григория Савича, хлопців — Пилипа, Хому, Куприка, Женьку, Тимофія, потім ще вродливу, тільки дуже опецькувату Олю і її подругу Люсю, оту саму, що допомагала Хомі управитися з класною дошкою.

Працюючи над маршрутом подорожі, Григорій Савич знайшов на карті такий район України, де в одному місці зійшлися три зони: Степ, Лісостеп і Полісся. Якось воно так сталося, що смуга Степу, забралась по карті високо на північ, перетявши увесь масив Лісостепу. Така ж сама віднога Полісся спустилася глибоко на південь, перерізала ту смугу Степу з заходу і поповзла на схід до Дніпра, щоб знову злитися з рідним Поліссям.

Але цього мало! Багато мільйонів років тому на просторі від Азовського моря до Полісся підносилися височенні гори. Ці гори згодом вивітрились, від них залишилася тільки кам’яна підошва, яку вчені назвали Українським кристалічним щитом. В багатьох місцях цей Щит поховано глибоко під наносами. Іноді ж він вибивається на поверхню. Ґрунт стає кам’яним, випинаються дужі горби, скелі, плин степових річок перетинають гранітні гряди, круті береги все вище й вище лізуть вгору.

Один з таких виходів Кристалічного щита припав саме на ту точку, де зустрілися три зони. Утворилась гірська країна з бескетами, ущелинами, проваллями – неначе маленький Кавказ в самому центрі української землі.

Це все Григорій Савич розповів своїм учням. Розповідь слухав тільки Хома, широко розплющивши свої великі, повні зачарування очі. Пилип одкручував ґудзик від штанів у Хоми; Куприк водив соломинкою за вухом у Олі; Тимофій не спускав очей з горобця на стежці.

Помітивши це, Григорій Савич гірко зітхнув: мабуть, убога в нього мова, бідний запас знань. З таким багажем Ушинським не станеш.

Саме в цей час біля гурту з’явилася Люся. І раптом Пилип усе переповів Люсі. Отже, він слухав. Григорію Савичу одлягло від серця. Коли він змусив такого хлопця, як Пилип, слухати, то, виходить, не такий він уже безталанний педагог!

Розділ 3

Віслюк Явтух ніс два копійки з продуктами, палатками, посудом і ще відкритий довгастий кошик; сюди мандрівники скидали все придатне для палива.

Люся перев’язала праве вухо Явтухові червоною стрічкою, а хлопці причепили йому до хвоста жменю торішніх реп’яшків. Реп’яхи Явтух збив, мазнувши хвостом по щоці Тимофія, коли той загавився. Щока в Тимофія почервоніла. Коли експедиція отаборилася, і всі розпочали готуватися до вечері, Явтух, збувшися своєї поклажі, поліз в пшеницю.

Всі поринули в роботу, бо хлопці й дівчата були голодні. Куприк раптом побачив, що Явтух робить шкоду: віслюк щипав пшеницю. Та до нього підбіг Білан – величезний вовкодав, який схопив віслюка за вухо, виштовхуючи з пшениці на стежку. Отак і рушили: попереду осел, а трохи збоку Білан, виводячи з шкоди свого чотириногого приятеля. Хлопці дивувалися розумові вовкодава. Куприк навіть пригостив Білана мишеням.

Тим часом заклекотіла каша, покотилася слинка, всі дружно попідсувалися до тарілок. Тільки Женька ніяк де міг справитися з денним записом у журналі. Вкінці запису написав: “Щоб і в нас було, як у них”. З цього запису почала сміятися Люся. Вона була довгонога, перерізана в стані тоненьким пояском, мов оса. Плаття на ній було червоне в білий горошок, з прямокутним вирізом для шиї.