Іван Нечуй-Левицький — Дві московки (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Дві московки

Іван Нечуй-Левицький

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

І

Тихого літнього вечора додому повертався молодий москаль. За плечима теліпався ранець та торбина з сухарями, через плече висіла сіра московська шинеля. Москаль йшов здалеку і от прийшов у своє село.

Посеред села біліла невеличка нова церква. На самому низу блищав ставочок, один і другий, а кругом ставків росли густі, високі, зелені та кучеряві верби. Москаль став, подивився на село, а далі сів на окопі та й почав насипати тютюну в люльку. Вже 5 років, як він не був тут, у рідному селі, що зветься Момоти. Москаль думав, чи жива його мати, чи оженились товариші.

А тим часом під маленькою хатиною сиділа стара Хомиха Варка. Біля її хати не було aні комори, ані загороди, aнi хлівця. Весь огород зapic густою та високою травою. Перед хатиною, на маленьких грядочках, росла картопля, буряки та цибуля. Був ще маленький погріб, а за хатою десять вишень та дві груші – ото й усе хазяйство Хомишине…

Хомиха сиділа на порозі, поглядала на битий шлях та пильнувала над роботою. Вона шила синові сорочку. Її руки тряслись; старенький очіпок зсунувся на тім’я; з-під очіпка одвисло пасмо сивої коси. Вона шила сорочку для сина Василя, котрого не бачила вже 5 років, з того часу, як його взяли в москалі. Не один день сиділа Хомиха на порозі та виглядала свого сина. Часто думала, чи живий він, чи на войні вбито, чи не занедужав на чужині.

Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина i попленталась в хату з болячою душею. А тим часом син зайшов у хату. Перед Хомихою, як з-під землі виріс, з’явився її син Василь. Стара аж руками вдарила об поли, аж затрусилась. Вони обоє заділи зустрічі. Хомиха говорила, що тепер і вмирати спокійно зможе. Мати дала синові води, щоб вмитись, достала з скрині білий рушник, знайшла сорочки. Потім почала готувати вечерю.

Як смола, чорніли Василеві кучері при білій сорочці з вишиваним коміром, а запалене молоде лице, обмите свіжою водою, засвітилось при світлі, як свіжий мак на городі. На білому лобі чорніли дві брови, неначе дві п’явки впилися в біле тіло. Карі очі блищали, як свічки. Хороший, свіжий та молодий був Василь Хоменко.

Раптом у хату ввійшла молода дівчина і попросила позичити вогню. Хомиха вигорнула вогню і поклала в покришку, а дівчина стояла коло порога та несміливо поглядала на Василя. Вона побачила його, ще коли він сидів на окопі; загляділа вона його карі очі, чорні брови, стан тоненький, і впали їй в думку ті очі, ті брови, і випала з думки череда, котру пасла. Дівчина пішла з хати, а Василеві й байдуже! Навіть не спитав матері, чия вона.

Хомиха розпитувала сина, як йому велося. Син розповів, що було не дуже добре. Його та інших хлопців вчив жорстокий старий москаль, який усіх бив. Хомиха слухала, а сльоза за сльозою капала з лиця. Василь розказував, де він бував, яких людей траплялося йому бачити. І довго-довго він розказував. Вже стара подала й вечерю, вже вони й повечеряли, а стара мати не втомилась, слухаючи свого гостя дорогого.

Коли стара лягла спати, то довго не могла заснути. Пішла думка за думкою, жаль за жалем. Згадала вона свого старого покійника, і як вона заміж йшла, і як Василь бігав хлопчиком, і як його в москалі брали. А тим часом важко було їй і легко на серці! Хомиха вже почала уявляти, як Василь одружиться, а вона бавитиме внуків. А коли вона помре, буде кому поховати.

ІІ

На другий день було чимале свято. Надворі було тихо та ясно. Сонце піднялося височенько, роса висохла; над ставками, над садками затремтіло ясне марево. Задзвонили до церкви. По улицях йшли люди до церкви. Дівчата йшли по дві, по три, в стрічках і квітках, в червоних чоботях, в ситцевих юбках або горсетах.

З Хомишиної хатини вийшов Василь і пішов по улиці до церкви. На йому був московський мундир. Він приглядавсь до кожної хати, до кожного дерева: все було йому неначе рідне, все осміхалось до його, говорило до його. Зустрічались з ним люди, та все свої – знакомі. Зустрічалося й товариство, чоломкалось з ним, розмовляло. Дехто й оженився, дехто ще й досі парубкував. Дівчата пильно поглядали на москаля, доганяли, випереджали, щоб подивитись на його.

Поперед Василя йшли дві дівчини. Голови в їх були заквітчані червоними квітками; до самого пояса вітер розвівав по плечах стрічки. На їх були однакові горсети, однакові червоні чоботи, сорочки їх були вишиті однаковим хмелем. Видно було, що йдуть дві подруги. Вони побачили позад себе Василя, і їм хотілось подивитись на його.

Василь порівнявся з ними, сказав їм “добридень” і почав розглядати дівчат, звичайно, як москаль, та ще й молодий. Він зараз пізнав одну: то була та дівчина, що прибігала вчора позичати вогню. Тільки яка вона тепер гарна в квітках та зеленому горсеті!

А дівчата були й справді гарні! Що позичала вогню, та звалась Ганною, а друга – Мариною. Ганна була невеличка з себе, з невеличким лицем, але повновида й кругловида. Підборідочок у неї був невеличкий, кругленький, як волоський горішок. Темно-русі брови лежали низько, над самими очима. Сині невеличкі очі світились тихо-тихо, як підіймала вона віка. Тільки вона все спускала очі вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як було оце сяде, та задумається, та спустить свої довгі, густі вії на повні щоки.

Подруга її Марина була чорнява, аж трохи смуглява: її дражнили циганкою, як була вона малою. Товсті чорні коси тричі обплітали її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре і видавалось вперед, а надто той тоненький ніс та повні, не дуже тонкі губи, що червоніли, як добре червоне намисто. На височенькому рівному чолі, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись дві тонкі чорні, аж неначе сині, брови. Чорні очі були, як терночок, а на смуглявих щоках грав рум’янець. Марина була смілива й проворна. Не її, а вона хлопців, було, зачіпає. Тим-то й боялись її сватати, тим-то недобра чутка про неї пішла поміж говорухами, цокотухами. Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, між дівчатами, спустить очі та й задумається. Вони полюбили одна другу і стали подругами.

Василеві сподобалася Ганна. Він подумав, що розпитає матір про дівчину.

У церкві Василь, як москаль, став по самому переду. Старий сивий священик тихенько правив службу. В церкві було душно, як на печі. Глянув Василь в бабинець, а там стояли поруч, коло його матері, ті самі дівчата: Ганна з Мариною. Коли скінчилася Служба Божа, довкола церкви понесли хоругви та ікони. Нашому москалеві дали носити образ, напнутий червоною хусткою. Ганна з Мариною стояли коло дзвіниці і очей не зводили з Василя.

Прийшов Василь додому і спитав матір про ту дівчину. Мати розповіла, що то Тихоненкова Василева дочка, звуть її Ганною, гарна та привітна дівчина.

Взяв Василь шапку і потягся по селу. Серед села, край великого зеленого вигону, стояла корчма. Коло корчми росли високі старі верби. Там збиралися хлопці та дівчата на гулянку. Василь згадав про те місце, про ті верби, під котрими він колись гуляв, і простягся на музики, під верби.

На колоді сиділи музики з скрипками, цимбалами та решетом. Кругом музик обступили хлопці та дівчата. Хлопці наймали своїм дівчатам музики по три шага за танець. Дівчата танцювали, Марина всюди була першою. Потім танці почали хлопці. Василь розглядав дівчат, та не знайшов він між ними Ганни Тихонівни. Задививсь Василь на Маринині очі, на її брови, а думка його літала десь далеко, там, де видно було верби в Тихоненковому городі…

Коли стемніло, усі розійшлись по своїх вулицях. На селі почалися дівчачі та парубочі співи. Одна улиця на однім кутку співала одну пісню, а десь далеко друга й третя улиця гукали іншої. По улиці йшов Василь і не знав, на котру улицю йти. Хто вгадає, де співає Ганна Тихонівна?

За Тихоненковим двором, під гіллястою грушею Василь наглядів дві дівчини: то стояла Ганна з Мариною. Він привітався і підійшов. Потім втрьох вони пішли до гурту хлопців та дівчат. Парубки сказали Василеві не ходити до їхніх дівчат, бо він москаль. Василь з Ганною та Мариною сіли осторонь од улиці.

Василь поглядав на Ганну, а обидві дівчата – на Василя. Марина думала про те, який він гарний. Ганна поглядала на Василя крадькома й все соромилась, а серце її мліло. При місяці світилося її біле лице, як біла квітка, а Марина навіть при місяці цвіла, як півонія. Василеві очі одпочивали на білій квітці, на білому личкові, на тих очах, закритих довгими віями. Марина запримітила теє й тяжко зітхнула.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

III

Після другої пречистої Василь заслав старостів до Ганни Тихонівни. Пішла вістка по селу, прочула теє й Марина. Ходить вона ні жива ні мертва!

Стара Тихониха трохи сперечалась, бо ж дочка буде московка, а батько згодився. Дівчата радили Ганні йти заміж, бо Василь гарний, моторний, чорнобривий, хоч москаль. А Марина казала подрузі порадитись з своїм серцем.

Розпочалось весілля. Ганна просила Марину старшою дружкою. Поцілувала Ганна Марину, а Марина аж іздригнулась! То вже не подруги – дівчата, що люблять удвох щиро одного козака молодого!..

У неділю, після обіду, завели Ганну на посад. Сидить Ганна на покуті, спустивши очі й не дивлячись на людей. Коло неї сидить поруч Марина, а далі на лаві – менші дружки. Заспівали вони жалібних пісень, як молода прощається з чорною косою, дівочою красою, з батьком та матір’ю. Марина зблідла як смерть! Сльоза краплею покотилась по її щоці. І заплакала гірко, тільки не Ганнуся, а Марина, так і залилась, так і вмилась сльозами і закрила очі рукавом. А молодиці шепчуть: “Плаче, бо заміж хоче, та ніхто не сватає! А ніхто більше не винен, як стара мати! Таки розпустила дочку ще змалечку”.

Минуло зо два роки після Василевого весілля, а яка велика зміна стала на Хомишиній оселі! Син добудував хату, поставив нові тесові ворота, нову огорожу, поставив повітку, нову невеличку комору. Під вікнами хати насадила Ганна різних квітів. Василь не лінувався, хазяйнував, і Ганна не любила празникувати в будень.

Настане, було, осінь і зима. Василь з Ганною стають на роботу в сахарні, що була недалечке од села на ставку.