Іван Франко — Мойсей (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Твір розпочинається прологом, своєрідним вступом до поеми, де автор звертається до свого народу. Він знає, що в українців є все, щоб стати вільним, нескутим народом: і велика страдницька історія, і працьовиті люди, і потужний духовний потенціал, але народ не в силі піднятися на вищий рівень, щоб разом творити свідоме суспільство. Автор ставить, скоріше перед самим собою, низку гострих запитань — чому це так. І. Франко порівнює український народ з “паралітиком”, який сидить при дорозі, годується тим, що пощастить вимолити у подорожніх, — і так тягне день у день.

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому …заснути я не можу.

Автор не вірить, що українському народові “…на таблицях залізних записано в сусідів бути гноєм…”, що його долею буде “укрита злість, облуд-лива покірність…”

Невже, веде роздуми автор, подвиги і страждання багатьох поколінь українців пройшли марно? Невже “задармо стільки серць горіло …найсвя-тішою любов’ю…”, невже “задармо край твій весь политий кров’ю твоїх борців…”, невже

Задармо в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга?

“О ні!” — палко заперечує поет, бо вірить у відродження України:

Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І вдень воскресний твойого повстання.

Якби народу дати слово—вогонь, “пісню… палку, вітхненну, що міліони порива з собою…”! Але це надто важке завдання, яке, на думку поета, не до снаги його сучасникам. Його покоління знесилене журбою, попсоване сумнівами і “стидом”. Воно не зможе вести за собою народ. Та прийде час, і з’являться нові люди, здатні творити нову історію своєї країни. Поет вірить у державне і національне відродження України, пророкує їй славне майбутнє:

Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі.

Ліричний герой поеми, як істинний патріот України, що робить усе від нього залежне, аби прискорити поступ народу, сподівається на щасливу долю своїх земляків.

Схиляючись перед народним генієм, автор дарує йому свою поему:

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний; Твоїй будущині задаток, слізьми злитий, Твойому генію мій скромний дар весільний.

І

По сорока роках безперервного блукання безплідними пустелями єврейський народ, керований Мойсеєм, нарешті підійшов до бажаної мети — до Палестини, “обіцяного краю”. Всі сорок років пророк Мойсей надихав свій народ і підтримував його віру, але, коли залишились лічені дні на перехіддо бажаного краю, люди зневірились:

Що чудовий обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Все ось—ось за горою блистять, —

З них ніхто не йме віри…

І зневірився люд, і сказав:

“Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?”

Люди перестали вірити у свою мету, це вже був не народ, а “кочовисько ледаче”: “День за днем… весь Ізраїль дрімає…”, “лиш жінки їх прядуть та печуть в грані м’ясо козяче…” Всі зневірились, одні діти в степу граються: воюють, зводять іграшкові міста з піску. Лише в їхніх душах залишились краплі колишньої могутньої віри батьків в інше життя:

“Де набрались вони тих забав?.. Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?”

— розмірковують “напівсонні батьки”.

II

Лише один з усього ізраїльського люду вірить у високу світлу мрію — це сам Мойсей:

Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

Все, що мав у життю, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Мойсей підняв народ, надихнув його на високі вчинки, але пройшло багато років, і люди, особливо молоде покоління, вже не хочуть прислухатися до його слів. Для них цінністю є щось конкретне, матеріальне, а мрії про звільнення — це, мабуть, лише красива казка:

Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М’ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка.

Супротивників Мойсея очолили Датан і Авірон, які всілякими способами прагнули підкорити народ своїм приземленим прагненням і світогляду:

…На пророцькі слова їх одвіт: “Наші кози голодні!” І на поклик його у похід:

“Наші коні не куті”.

На обіцянки слави й побід:

“Там войовники люті”.

Коли Мойсей спробував застерегти євреїв від нового Божого гніву, Авірон звинуватив його у богохульстві. А Датан навіть домігся того, що на зборах синів Ізраїля було прийнято ухвалу, спрямовану проти Мойсея:

“Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв’язку, І обіцяє юрбі Божий гнів або ласку, —

Той на пострах безумцям усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням”.

ІII

Настає вечір, спадає спека, “наче дощ золотий із небес, полила прохолода”. Люди займаються повсякденними справами: жінки із глиняними посудинами ідутьдо криниці підскелю,діти грають у степу, з деяких шатрів чути голоси і сміх. Точаться звичайні буденні розмови:

“…Щораз менше в ягниць молока,

І ягнята ось тіцькі!

Навіть що, для ослиць не стає

Будякової паші!

Доведеться кудись кочувать

На пасовиська кращі”.

Авірон радить людям податися в край Мадіан, а Датан пропонує йти ще далі, але не в край обіцяний. Раптом табором знявся великий гомін і рух. Що це? — збентежились люди. Всі повибігали з шатрів і побачили, як вийшов зі свого намету Мойсей:

Хоч літа його гнуть у каблук

Із турботами в парі,

То в очах його все щось горить,

Мов дві блискавки в хмарі.

Хоч волосся все біле як сніг,

У старечій оздобі,

То стоять ще ті горді жмутки,

Як два роги на лобі.

Мойсей іде на “широкий майдан”, де біля намету заповіту лежить великий камінь, піднімається на нього, аби виголосити перед громадою слово. А громада переживає складні почуття: люди, підбурювані Авіроном і Датаном, гніваються на Мойсея, але мимоволі відчувають повагу до нього. Вони вагаються: невже ж прийдеться “розбить, розтоптать”, “як гнилую колоду”, того, кого “…батьки і діди звали батьком народу”?

IV

“Вчора, — промовив Мойсей, — вони, його одноплеменці, ухвалили “печать наложить” на його “язик, на душу”, — але тепер він мусить говорити “усім вперекір”:

“Зрозумійте й затямте собі, Ви, сліпців покоління, Що, як зглушите душу живу, Заговорить каміння”.

Пророк ще раз застерігає народ від Божого гніву, адже від гніву Єгови “гори дрожать і земля подається”, а людське серце, “як листя в огні, за-шкрумить і зов’ється”.

Мойсей переконує людей, що, прагнучи руху, він виконує наказ Єгови, бо якби не Божа воля, євреї і досі б “гнули шиї в Єгипті”. Пророк порівнює єврейський народ з Божою стрілою, яка повинна летіти в намічену ціль:

Бо Єгови натягнений лук,

І тетива нап’ята,

І наложена стрілка на ній —

І то ви є стріла та.

Як стріла вже намірена в ціль,

Наострена до бою,

Чи подоба стрілі говорить:

“Я бажаю спокою”?

V

Аби люди краще зрозуміли Мойсея, він розповів їм казку—алегорію. Колись усі дерева зійшлися на “широкім роздоллі” і стали вибирати собі короля, щоб “і захист …з нього, і честь, і надія, й підмога” були.

Дерева стали благати посісти трон ліванський кедр, але той відмовився, бо і без цієї корони він “окраса землі і корона Лівана”.

Дерева звернулися тоді до пальми, та й вона не схотіла царювати:

“Мало б сонце даремно мій сок Вигрівати щоднини? Мого плоду даремно шукать Око звіра й людини?”

“Хай царює, хто хоче, у вас…”

Дерева почали вже умовляти рожу, а вона й без корони — “цариця ростин, преподобниця Божа”. Всі просили дуба, але він “…жолудьми все зайнятий”, березу — а вона

…Панна в білому шовку, Розпуски свої коси буйні, Тужно хилить головку.

Нарешті хтось наче жартуючи запропонував зробити королем терен, і дерева прийняли цю пораду. Терен згодився стати королем і охоронцем лісового царства:

“Я ні станом високий, як кедр, Ні, як пальма, вродливий, І не буду, як дуб, самолюб, Як береза, тужливий. Здобуватиму поле для вас, Хоч самому не треба, І стелитися буду внизу, Ви ж буяйте до неба”.

Терен обіцяє бути “…зайцю гніздом, Пристановищем птаху, Щоб росли ви все краще, а я Буду гинуть на шляху”.

VI

Мойсей закінчив казку. Весь народ уважно слухав його. Далі старець почав пояснювати алегоричний зміст своєї розповіді.

“Дерева — се народи землі, А король у їх колі — Божий вибранець, син і слуга Господевоїволі”.

Мойсей вів далі. Коли Бог творив усі народи, то “…заглядав всім у душу…” Єгова вибирав народ — проводир усього людства. Бог не вибрав гордих, не взяв “…багачів—дукачів, що всю землю плюндрують…”, чи “красунів—джиґунів…”, чи тих, що сповнені книжкової премудрості.

Бог обрав терен, що “…непоказний на вроду…”, “…не має …слави собі ані з цвіту, ні з плоду…”, “…між премудрими …не мудрець, у війні не войовник”. Саме йому

“…поклав …в душу свій скарб Серцевідець Єгова, Щоб він був мов світило у тьмі, Мов скарбник його слова”.

“І посольство йому дав страшне Під сімома печатьми, Щоб в далеку будущину ніс, Ненавиджений братьми”.

Проте євреї зневажали заповіт Єгови, і Мойсей благав свій народ схаменутися, згадати, що він — “цар світа”, бо інакше народ Ізраїлю втратить честь зватися народом — Божим обранцем:

“О Ізраїлю, ти той посол І будущий цар світа! Чом не тямиш посольства свого І його заповіта?”

Звертаючись до єврейського народу, Мойсей пророкував йому тяжке покарання за порушення волі Бога: “…будеш ти мов розчавлений черв, що здихає на шляху”.

VII

Мойсей закінчив говорити. Авірон, насміхаючись з нього, почав наводити контраргументи на промову пророка.

Він казав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля “того осла”, який носить у зав’язаних міхах хліб для інших, сам залишаючись голодним. Авірон не вірив у Єгову і пропонував євреям поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті:

“Най Єгові колючі терни Будуть любі та гожі, Нас Астарти рука поведе Поміж мірти і рожі”.

Кепкуючи з Мойсея, Авірон порівнював благочестивого старця зі старою руїною і запропонував приставити його, як майстра розповідати казки, за громадську няньку до дітей.

Люди засміялись, але Мойсей спокійно відповів кривднику, що тому не бачити землі обіцяної, бо не зможе зробити жодного кроку з того місця, де стоїть.

Всі жахнулися слів старця, чекаючи на негайне чудо, але нічого не сталось.