Григорій Квітка-Основ’яненко — Конотопська відьма (переказ)

Стислий переказ, виклад змісту

Розділ Ι

Смутний та невеселий сидів на лавці в своїй світлиці кoнотопський пaн сoтник Микита Уласович Зaбрьоха. Хоч хлопець був і чепурний, а тут і в неділю не вдів білої сорочки та навіть штанів на ніч не знімав – так і влігся спати.

Страшна журба оповила сотника. А яке ж таке лихо з ним трапилося? Пан сотник Уласович був із знатного роду. Сотенною старшиною завжди були Забрьохи і після смерті батька, якого любило козацтво, громада назначила Микиту за сотника. І разом з новими обов’язками впала йому на голову ще й інша турбота. Вирішив взяти собі жінку пан Забрьоха, адже йому вже 25 років було, а за життя свого батька той усе відмовляв, бо дружину і дітей потрібно годувати.

Став він собі шукати жінку і згадав як бачив на ярмарку хорунжівну Олену. Забрьоха тоді ж таки розпитав про неї і вияснив, що дівчина не має батьків, лише брата, але той збирався в ченці. Пан сотник швидко все пронюхав. Мало того, що була Олена гарненька, як та писанка, так ще й худоби мала — батечки! Тому то і поспішив він до Березового хутора, навіть коня не напоївши.

Микита Уласович пригнав до хоруженка і став йому з порогу брехати, що хоче купити браги для волів. А для цього треба було сотнику переговорити з Оленою, бо брат її нічого не тямив в тому. Став її чекати, сидячи за одним столом з хоружненком. Вони вже й здружилися, коли прийшла дівчина.

Олена швидко метнулася, роздала всім завдання та, вдягнувшись красиво, вийшла до Микити Уласовича з поклоном. Олена швидко про нього пронюхала: хто він є і нащо приїхав. Виду не подала, припросила його в них заночувати.

Сотник так зрадів, що вже набрався відваги. Спершу чудно і церковними словами, а потім вже попросту попросив хорунженка руки Олени. Той сказав, що мусить спитати сестри. А зранку Забрьосі на сніданок подали печений гарбуз. Він розчервонівся, вискочив з хати, а там вже кінь його чекав. І швидко подався вперед. Непомітив, сердечний, що на шиї коня ще один гарбуз висів, так і погнав, не розуміючи чого селяни з нього насміхаються. Завалився поночі додому і мерщій ліг спати.

Розділ ΙΙ

Смутний та невеселий сидів у світлиці пан Микита Уласович. Коли бачить — лізе до нього в хату сотенний конотопський писар — Прокіп Ригорович Пістряк. Він був надзвичайно вченою людиною, тому й говорив складно, так що сотнику його втямити було важко. Для Микити Уласовича писар був не лише добрим другом, а й першим порадником — коли Пістряк радить щось, то ніхто інший Забрьоху в протилежному не переконає. Міг Ригорович і гримнути на сотника.

Пістряк не міг пройти в світлицю, бо тяг довгу лозину, яка не давала йому увійти. Це був рапорт (лепорт), який писар, через брак писькового інвентаря, зробив у вигляді зарубків на довгій лозині. Скласти реєстр козаків Ригаровичу довелося через веління вирушати в похід до Чернігова, яке йому прислали. Пан сотник та пан писар горювали через цей припис.

Тоді писар попросив дозволу Забрьохи переламати тростину. І хоч той вагався, бо полковий писар докопувався до них, таки дозволив її зломати. Писар зломив її і взявся перевіряти перед сотником наявність козаків. Сам Уласович вмів лічити лише до тридцяти, тому й довірив це діло Ригоровичу.

Став Пістряк рахувати і все у п’ятій сотні одного козака не долічить. Вийшов на двір – усі є, перераховує по тростині — нема козака. Бідолаха писар бігав туди-сюди, аж захекався. Вже Забрьоха і вдівся, і випив та вирішив з писаром піти разом, щоб перевірити. Каже, вже як всі є на ділі, то плювати на хворостину. А Ригоровичу вже й страшно стало: не може бути аби сотник розумнішим за писаря був.

Стали рахувати і всі козаки, на біду Пістряку. Склав хворостину – знову всі. Тут Забрьоха і зрозумів, що писар переламав хворост на зламі. Ось і вийшло, що немає одного. Козаки, почувши це, здійняли регіт, а Прокіп Пістряк так розізлився, що переламав тростину і кинув в лави козаків. І хоч Микита Уласович намагався його втихомирити, оскаженілий писар пішов геть, шептавши при цьому прокльони. Сотник тим часом розпустив козаків, бо без писара рапорт скласти він не міг.

Розділ ΙΙΙ

Смутний та невеселий знову сидів у хаті Микита Уласович. До того лиха, що йому вчора подали гарбуза, то ще й біда із походом до Чернігова. І з писарем своїм розсварилися, хто ж пораду йому дасть, коли прийде ще якесь послання? Лихо сотнику. Похилився, навіть обідати не хоче. Коли раптом входить у хату Ригорович. Став біля дверей та мовчить собі, а Уласович його до столу припрошує, називає братом. Образився, що сотник промовчав, коли козацтво з нього реготало.

Забрьоха сів обідати, а для Пістрі звелів подати Пістрякові випити. Сіли до столу, писар взяв ложку і заліз до миски сотника. Поїли, випили і Уласович взявся розмовляти про діло: як же їм уникнути походу? Ригорович, пам’ятаючи як він рахував сотню, вирішив підкопуватися, щоб пана сотника втопити. Каже, що йти до Чернігова вони не можуть. І хоч Забрьоха не одразу втямив про що річ веде писар, ідея у нього була простою. Сотня не може покинути Конотоп, бо місто потерпає від страшної посухи. А посуху ту викликали відьми. Якщо ж з ними не розібратися, то умруть вони всі від голоду, які вже тут походи.

І нашепотів Пістряк товаришу як топив відьом його батько і що зараз йому тим же слід зайнятися. А в Чернігів треба послати гінця, кривого Ілька, який ледь ногами перебирав, щоби сказав, що конотопська сотня не може виступати, адже відьми весь край погублять — вимруть люди від голоду.

Забрьоха зрадів, що так гарно усе придумали. Та й Ригорович, коли йшов до ставка командувати, як треба відьом топити, теж був радий. Думав як гарно він придумав: виставив Уласовича дурнем, який не виконав наказу полковника. А поки посланець дошкандибає і начальство почитає рапорт, що пан сотник замість того аби йти в похід відьом топить, подумає що Забрьоха геть здурів. Тоді вже його замінять, а на кого, як не на Пістряка. Радісно він неочіковано голосно промовив до себе: “Зiло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезноє дiло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш прiснопоминаємий пан Забрьоха… Не вменши, боже, такiвських!”

Розділ ΙV

Смутно i невесело було цього ранку у славному місті Конотопi. Зранку ще народ снував туди й сюди, якийсь галас піднявся, але потім усе стихло. Десь зникли усі — пусто і на вулицях, і в домівках. Маленькі діти сидять на призьбі самі, хати по всьому містечку закриті, вози та воли стоять зі вчора налагоджені, проте біля них нікого. Пусто і біля школи, і в шинку. Аж ген, усі зібралися біля озера та дивляться на дивну причуду, якої ще найстаріші певно пам’ятали.

“Посеред ставу убито чотири палi товстеньких, а угорi позв’язано вiрьовками та вп’ять якось-то хитро та мудро переплутувано; та у кожнiй палi угорi дiрка продовбана i туди вiрьовка просунута…”

По усьому берегу, навіть на деревах, були люди, які гомоніли на все горло. На протилежному березі, під вербами, стояли школярі, виспівуючи насмішкуватого віршика про дяка. А біля млинка стояли тридцять козаків, що тримали хто піку, хто кий, та усі держали міцно за вірьовки з’язаних семеро баб. І майже на кожну сотенний писар мав зуб.

Перша — Пріська Чирячка. Вона почала відьмувати ще замолоду та славилася своєю розгульною поведінкою. Проте врешті перевела усе господарство на зілля різне та стала цілителькою. Лікуватися до неї приїжджали із всієї округи.

Якось і Пістряк спробував скористатися її допомогою. Попросив дати йому приворотне зілля, з допомогою якого можна було б будь-яку дівку чи молодицю привернути. Але вредна баба дала йому проносне зілля. Після того він її не любив.

Друга була Химка Рябокобилиха. Її слухали, коли треба було вияснити хто щось вкрав, хоч вона часто називала просто ненависну їй людину. Так раз і вказала на Ригоровича, ніби він у сусіда вкрав бджоли. І хоча того разу йому все обійшлося, писар не забув образи.

Третя — Явдоха Зубиха, геть уже стара. Найстаріші діди пам’ятали її такою ще із молодих років. Казала, вона лише удень ходить старою бабою, а після заходу сонця стає молодою дівчиною та йде доїти по селу худобу, а на став – жаб та гадюк. Пістряк її нелюбив, бо було що він виступав перед громадою, а Явдоха лиш глянула на нього, то він почав танцювати перед всіма. Відтоді він і погуляти не може, бо зразу жене химер.

Четвертою була Пазька Псючиха. Вона могла керувати погодою, але робила усе тишком, а людям допомагати не хотіла – ні поворожити, ні полікувати.

П’ята — Домаха Карлючківна. Вона була не гарною, тому так і лишилася старою дівою. Стала чаклувати людям на зло.

Шоста була Векла, а сьома — Устя Жалобиха.

Люди навколо озера розступилися, даючи комусь дорогу.

Розділ V

Смутний та невеселий ішов Микола Уласович Забрьоха до стaвка. Очі його були заспані та нaдуті, то й видно було, що він всю ніч гуляв. Він поважно привітався з грoмадою, а та привіталася з ним. Забрьоха тямив, що про те як топити відьм він нічого не знає. Тому, передавши керівництво писарю, встав собі, узявши руки в боки.

До нього підійшов старий чоловік Хома Калиберди й щиро подякував Уласовичу, що той шанує традиції. Тим часом до озера потягнули Веклу Штириху. Діти її плакали, а чоловік кляв усе й усіх. Підвішали бідну жінку на палях посеред озера, а тоді скинули вниз. Але вона, як камінь, пішла на дно.

Народ закричав, щоб іі витягували, бо відьма тонути не може. Так само і Забрьоха кричав, аби витягували жінку. Лише писар їх зупиняв, проте його вже не слухали, витягли Веклу та відкачали. Коли ж сотник спитав нащо писар хотів згубити жінку, той відповів, що заможна Штириха не хотіла позичати йому грошей. Далі потягли Устю Веречиху, яка дала Пістряку гарбуза, коли той сватався до її доньки. Проте вона як плюхнула у воду, так одразу і втонула.

Ось до них підійшов Талимін Левурда. Чоловік попросив сотника, щоб його жінку теж ополоснули, бо вона то ночами бігала кудись, а тоді вертала гаряча, мов вогонь, то з чортами водилася. Він навіть бачив раз того чорта, який дуже був схожий на Прокопа Ригоровича. Микита Уласович хотів уже погодитися, коли підоспів писар, який заявив, що Левурда сам винен, що жінка водиться із чортами, тому це його треба прикувати біля ратуші і покарати киями.

Топили у воді Домаху Карлючківну, але після неї тільки забулькало.