Гомер — Іліада (уривки)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

“Заспів” (пісня I, вірші 1-10)

Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,

Пагубний гнів, що лиха ахеям багато накоїв:

Душі славетних героїв навіки послав до Аїду.

Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу

5 Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась,

Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами

Син Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.

Хто ж із безсмертних богів призвів їх до лютої сварки?

Син то Зевса й Лето, Владарем тим розгніваний тяжко,

“Щит Ахілла” (пісня 18, вірші 478-608)

Приготував він насамперед щит — міцний і великий,

Гарно оздоблений всюди, ще й викував обід потрійний,

480 Ясноблискучий, та ззаду посріблений ремінь приладив.

Щит той з п’ятьох був шарів шкіряних, а поверх він багато

Вирізьбив різних оздоб, до дрібниць все продумавши тонко.

Землю на нім він зобразив майстерно, і небо, і море,

Сонця невтомного коло, і срібний у повені місяць,

485 І незліченні сузір’я, що неба склепіння вінчають,

Посеред них і Плеяди, й Гіади, і міць Оріона,

Й навіть Ведмедицю — інші ще Возом її називають.

Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,—

Тільки один до купань в Океані-ріці непричетний.

490 Вирізьбив ще на щиті він для смертних людей два прекрасні

Міста. В одному із них — весілля та учти справляють,

Юних дівчат при світлі ясних смолоскипів виводять

З їхніх світлиць і ведуть через місто під співи весільні.

Жваво кружляють в танку юнаки, і лунають довкола

495 Флейти й формінги дзвінкі, а жінки, стоячи на порозі

Власних осель, на юні веселощі з подивом зирять.

Сила народу на площі міській гомоніла. Знялась там

Буча бурхлива — двоє мужів про пеню сперечались

За чоловіка убитого. Клявся один при народі,

500 Що заплатив, а той — заперечував це при народі.

Врешті звернулись вони до судді, щоб зваду скінчити.

Гомін стояв навкруги: свойого підтримував кожен.

Люд вгамувати старались окличники. Колом священним

Сіли старійшини всі на обтесанім гладко камінні,

505 Берла у руки взяли від окличників дзвінкоголосих

І, встаючи зі сидінь, вирікали по черзі свій вирок.

А посередині в них золоті два лежали таланти,

Щоб їх віддати тому, хто докаже, що має він слушність.

Друге з тих міст оточили навколо численні два війська

510 В зброї блискучій. Та в раді військовій вони розділились

Чи зруйнувати все, силою взявши, чи скарби коштовні,

Що так багато їх в місті прекраснім, навпіл поділити.

Ті ж не здавались і засідку потай нову готували.

Вийшли на мури міські боронить їх і любі дружини,

515 Й діти маленькі, й мулсі, яких уже старість зігнула,

Вої ж пішли. На чолі їх — Арей і Паллада Афіна,

Йшли золоті вони та в золотому одінні обоє,

Збройні, величні, прекрасні, як справжні богове, усюди

Зразу помітні: багато-бо нижчі були від них люди.

520 Швидко дійшли вони місця, де мала їх засідка бути,

Біля ріки, куди ходять стада усі до водопою.

Там заховались вони, блискучою міддю укриті.

Двоє підглядачів спереду йшли, окремо від війська,

І дожидали приходу овець та биків круторогих.

525 От підійшли вони; два пастухи їх спокійно гонили,

Награючи на сопілках,— ніякого лиха не ждали.

Ті ж, лише-но здаля їх побачивши, кинулись раптом

І зайняли срібнорунних отару овець і велику

Череду гарних корів, пастухів же обох повбивали.

530 Гомін і шум біля стада почули іздалеку в стані,

Сидячи в раді військовій, і зразу на коней рисистих

Скочили всі, і, миттю до берега річки домчавши,

У бойовому порядку у бій з ворогами вступили,

І один одного мідними били завзято списами.

535 Звада тіснилася там з Сум’яттям і погрозлива Кера:

Ранених то ледь живих, то й неранених Смерть забирала.

То волочила за ноги убитого труп з бойовища,—

Шати на плечах її червоніли від крові людської.

Воїни, наче живі, у бою тім тіснилися й бились,

540 І один в одного трупи убитих старалися вирвать.

Далі родючих ланів змалював він широкі простори,

Зорані тричі, й багато на них орачів із плугами

Впряжених в ярма волів туди і назад поганяли,

А як, дійшовши межі на ріллі, завертать уже мали,

545 Келих вина, наче мед той солодкого, в руки щоразу

Муж подавав їм. І борозну знову вони повертали.

Щоб якнайшвидше родючі лани до кінця доорати.

Наче поорана нива, рілля іззаду чорніла,

Хоч була з золота вся. Таке-то він вирізьбив диво,

550 Далі лани змалював владареві. Достигле колосся

Скрізь по тих нивах женці гостролезими жали серпами.

Падали густо на землю колосся важкі оберемки.

Їх снопов’язи тоді перевеслами туго в’язали.

Три снопов’язи стояло поодаль. А хлопчики ззаду

555 Зжате збирали колосся й, його охопивши обіруч,

Їм подавали ретельно, І тут же, радіючи серцем,

Мовчки стояв на межі володар, на берло обпершись.

Далі під дубом окличники учту уже готували,

В жертву принісши бика, й навкруги метушились; а жони

560 Борошном ячним його приправляли женцям на вечерю.

Далі він вирізьбив ще обважнілий від грон виноградник

З золота,— кетяги сині, аж чорні, по ньому рясніли;

Віття його на срібних підпорах тримались надійно;

Ровом він темним обведений був, а навкруг олив’яний

565 Тин височів, лиш одна пролягала крізь нього стежина

Для носіїв, що проходили нею на збір винограду.

Стежкою тою дівчата і хлопці, веселощів повні,

В плетених кошиках грона несли, наче мед той солодкий.

Хлопчик, між ними йдучи, награвав на дзвонистій формінзі

570 І про прекрасного Ліна виспівував пісню чудову

Голосом ніжним. А ті, його співам вторуючи дружно,

Тупали в лад їм ногами, і весело всі танцювали.

Далі він череду вирізьбив дужих биків круторогих.

Деякі з золота, інші із олова їх поробив він.

575 Голосно мукали всі, ідучи із кошари на берег

Річки бурхливої, густо порослий гнучким очеретом.

Четверо йшло золотих пастухів по боках проводжати

Череду, й бігало дев’ять за ними собак прудконогих.

Спереду раптом два леви жахливі на стадо напали

580 Й поволокли вже бика, що ревів і мукав страшенно

В лев’ячих кігтях, а пси й юнаки поспішали на поміч.

Леви ж тим часом, зідравши з бика величезного шкуру,

Кров його й нутрощі хтиво ковтали. І марно старались

Їх одігнать пастухи і псів нацькувать прудконогих.

585 Ті ж, боячись підійти і в левів зубами вчепитись,

Часом наблизяться, й гавкають тільки, і тут же тікають.

Пастівень вирізьбив далі кульгавий митець незрівнянний

І білорунних отару овець в тій чудовій долині,

Криті хліви, й курені, і кошару, й повітки пастуші.

590 Далі ще змалював на всі руки митець незрівнянний

Місце для танців, подібне до того, що в Кносі просторім

Славний Дедал Аріадні колись спорудив пишнокосій.

В розквіті сил юнаки й багатьом жадані дівчата,

Міцно за руки побравшись, кружляли у танці веселім.

595 В легких одіннях дівчата були, юнаки ж у хітонах,

Шитих з тонкої тканини й ледь маслом для блиску натертих.

Ті — у віночках чудових були, а ці — на ремінні

Срібному мали ножі, з щирого золота куті.

В жвавому танці на звиклих ногах вони легко кружляли,

600 Наче той круг у руках гончаревих, коли забажає

Він перевірити тільки, як круг обертатися буде,

То розійдуться рядами й одні нападають на одних.

Юрмами купчились люди навколо й втішалися вельми

Тим хороводом. Співаючи звучно, співець божественний

605 Грав серед них на формінзі, й під музики тої звучання

Два скоморохи стрибали всередині людного кола.

Далі він вирізьбив хвилі могутні ріки Океану

З самого краю щита, що його змайстрував так старанно.

“ДВОБІЙ АХІЛЛА Й ГЕКТОРА” (пісня 22, вірші 139-411)

Так же, як сокіл у горах, з пернатих усіх найбистріший,

140 Легко під хмарами гонить сполохану горлицю дику

Й мечеться там на всі боки, а сокіл із клекотом хижим

Швидко її настигає, здобичі прагнучи серцем.

Рвавсь так Ахілл уперед, та вздовж іліонського муру

З трепетом Гекторі тікаючи, дужими рухав коліньми.

145 Мимо дозорного пагорба й смоков, овіяних вітром,

Бігли вздовж муру міського обидва шляхом вони битим.

До струменистих джерел вже добігли вони. Дві криниці

Витоки звідти дають течії вирового Скамандру.

Теплою перша струмує водою, і завжди парує

150 Хмара над нею густа, як дим лісового пожару.

Друга ж і влітку холодним як лід струменіє потоком,

Наче той град крижаний або снігу завія студена.

Поряд із ними — просторі, обкладені каменем гладко,

Гарні водойми, що в. них блискуче вбрання своє мили

155 Жони прекрасні хоробрих троян та їх доньки вродливі

Б мирні часи, як сюди не приходили вої ахейські.

Мимо промчали вони, той — рятуючись, той — здоганявши.

Сильний попереду мчав, настигав же, як вихор, багато

Дужчий від нього,— не бик — бо жертовний, не шкура бичача

160 Ціллю була їм, як це в бігових перегонах буває,—

Тут же ішлося за Гектора душу, впокірника коней.

Як в бігових перегонах, змагання мету обминувши,

Однокопитні проносяться коні, й їх жде нагорода —

Мідний триніг або жінка — на шану померлого мужа,—

165 Так вони тричі оббігли навколо Пріамове місто

В дужім бігу, аж стали дивитись на них і богове.

Отже, почав тоді мовити батько людей і безсмертних:

“Горе! На власні очі я гнаного круг Іліона

Любого воїна бачу, журбою за Гектора тяжко

170 Серце моє засмутилося! Скільки биків круторогих

він на ущелинах Іди в верхів’ях і високоверхій

Трої мені попалив! Сьогодні ж Ахілл богосвітлий

Гониться швидко за ним круг священного міста Пріама.

Отже, богове, подумайте й пильно тепер обміркуйте,

175 Чи врятувати від смерті його, чи дозволить Пеліду

Все ж подолать його, хоч він великою доблестю славен”.

В відповідь мовить йому ясноока Афіна:

“Батечку наш темнохмарний, о що ти сказав, громовладче!

Смертного мужа, якому давно вже приречена доля,

180 Від неминучої смерті хотів би ти все ж увільнити.

Дій, як волієш, та ми, усі інші боги, з цим не згодні”.

Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаровладний:

“Трітогеніє, дитя моє любе, не бійся! Хоч часом

І не ласкаво я мовлю, до тебе я завжди прихильний.

185 Зробиш, як розум підказує, хай тебе це не спиняє”.

Те, що він мовив Афіні, було і самій їй до серця,—

Кинулась швидко вона із високих вершин олімпійських.

А прудконогий Ахілл безустанно за Гектором гнався.

Наче на оленя юного пес по узгір’ях полює,

190 Вигнавши з лігва, й жене по ярах та ущелинах диких,

Той, хоч умкне на хвилину, у хащах густих затаївшись,

Пес по сліду його знайде й женеться за ним, поки схопить.

Так від Пеліда не міг прудконого й Гектор умкнути.

Скільки не кидався він, щоб Дарданської брами добігти

195 І заховатись під захистом міцно збудованих мурів,

Де б і трояни його захистили, стріляючи зверху,

Стільки й Пелід забігав наперед і на голу рівнину

Знов одганяв його, сам же міської тримався твердині.

Як уві сні не впіймать чоловікові іншого мужа.