Генрі Водсворт Лонгфелло — Пісня про Гайавату (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

У пролозі оповідач розповідає, що казки й легенди, які лежать в основі цієї поеми, взяті:

“Із лісів, степів пустельних,

Із озер Країни Снігу,

З сторони Оджибуеїв,

З сторони Дакотів диких…”.

Навадага – незрівнянний музика, який жив у долині Тавазента, колись давно співав оповідачеві пісню про Гайавату:

“Про той день, коли він вперше

Сей предивний світ угледів,

Як він жив і як молився,

Як він з сили вибивався,

Як за свій народ боровся,

За його щасливу долю”.

Тож оповідач просить читача послухати цю Оджибвейську легенду — пісню про Гайавату.

І

ЛЮЛЬКА ЗГОДИ

На верхів’ї Червоних Скель Великої Плащини стояв Владика Життя – могучий Гітчі-Маніто. Відломивши від червоного бескета камінь, він зліпив люльку, оздобив візерунком, над річкою вирвав очеретяну стеблину і зробив цибух. Потім набив люльку червоною корою і запалив Люльку Згоди. Дим від люльки торкнувся неба і розлився над землею. Звідусіль до Гітчі-Маніто полинули народи:

“Із долини Тавазснта,

Із долини Вайомінга,

Із лісної Тоскалузи,

Від Скелястих Гір далеких,

Від озер Країни Снігу…”.

Збиралися усі народи:

“Йшли Чоктоси і Команчі,

Йшли Гурони і Мендени,

Делавери і Могоки,

Йшли Шошони і Омоги,

Пони йшли і Чорноногі,

Оджибвеї і Дакоти…”.

Усі народи мали зброю, були розмальовані яскравими фарбами, у їхніх очах був смертельний виклик, а в серцях — звіряча лютість. Гітчі-Маніто простяг над ними руку і промовив, що їм слід заспокоїти серця, втихомирити душі. Він втомився від сварок, тому сказав:

“Ваша сила тільки в згоді,

А безсилля — в ворожнечі!

Помиріться ж, мої діти,

Будьте друзями, братами!”.

Владика Життя наказав народам змити фарби бою, закопати зброю, а на знак миру – запалити люльки. Вояки послухали могутнього Гітчі-Маніто: закопали зброю, поскидали убрання і змили фарби. Владика зустрів своїх дітей ясною усмішкою. Перед тим, як іти додому, всі зробили люльки. Гітчі-Маніто сховався у небі, оповитий білим димом Люльки Згоди.

II

ЧОТИРИ ВІТРИ

Вояки і діди кричали “Слава, Меджеківіс!”, адже він приніс з собою Вампум (намисто, пояс і взагалі прикраси з мушлів та скляних намистин) з країв Вабассо. Маджеківіс викрав Вампум з шиї Великого Ведмедя, поки той міцно спав. Ведмідь Міше-Моква наводив на людей жах, але Меджеківіс тихо підкравсь до нього, обережно зняв Вампум, а тоді голосно крикнув і вдарив Міше-Мокву між очей у лоб. У Міше-Мокви затряслись коліна, він застогнав, як баба. А могучий Меджеківіс погордливо з нього посміявся і знову вдарив. Череп Міше-Мокви тріснув, і Ведмідь помер.

Так Меджеківіс став батьком над вітрами. Він залишив для себе Західний Вітер, а всі інші роздав дітям:

“Вебону дав Східний,

Шавондазі дав Південний,

А Північний вітер дикий

Злому дав Кабібоноцці”.

Молодий Вебон приносив усім ранок, але завжди був сумним і самотнім. Якось удосвіта він побачив у селі дівчину, яка ламала очерет. Прекрасний Вебон полюбив цю дівчину, почав гріти її сонцем, взяв на груди, пригорнув до серця. Тоді дівчина перетворилася на зорю. І досі вони нерозлучно ходять в небі: Вебон, а поруч Вебон-Аннонг — Зоря Світання.

Злий Кабібонокка жив на крижаних горах-кручах, в царстві трусика Вабассо. Восени він фарбував листя у жовті і червоні кольори, вив і свистів по лісах. Якось Кабібонокка вийшов зі своїх крижаних палат і полетів на Південь. На замерзлих білих тундрах мешкав відважний Шингебіс, який переживав у тундрі люту зиму. Кабібонокка був розлючений, що Шингебіс не подався на Південь, а лишився тут. Він почав руйнувати вітрами його вігвам, насипати намети снігу. Та Шингебіс на це не зважав: коли Кабібонокка наповнив всю оселю крижаним подихом, Шингебіс лише поправив поліно у вогні. Кабібонокка почав танути, а потім забрався геть і повернув в свою країну, в царство трусика Вабассо.

Ситий, безтурботний і сонний Шавондазі жив на Півдні, там, де цілий рік панує літо. Якось він дивився на Північ і побачив на пустельних, диких степах дівчину. Днем за днем він усе більше закохувався, але був надто лінивий і нерішучий. Він лише здалеку дивився і зітхав. Минав час, і він побачив, що її кучері посіклись, побіліли. Шавондазі зрозумів, що дівчину заманив до себе брат із Півночі. Так нещасний Шавондазі нудився світом, і раптом повітря наповнилося білим пухом – це летіли дівочі кучері. Шавондазі так і не дізнався, що був закоханий не в жінку, а в просту кульбабу.

III

ДИТИНСТВО ГАЯВАТИ

Дуже давно, у предковічний час, прямо з місяця скотилася до нас Нокоміс. Вона забавлялась і гойдалась на зеленім винограді, але її суперниця перерубала гілочки, тож Нокоміс упала на зелену долину. Народ по селах говорив, що це скотилася з неба зіронька. Влітку місячної ночі Нокоміс народила Венону. Дитина безтурботно виростала, а коли стала стрункою, високою, красивою дівчиною, Нокоміс почала хвилюватися. Вона наказала дочці берегтися Меджеківіса, не вірити йому ніколи, не гуляти одній в долині. Та Венона не послухала матері. Одного вечора до дівчини підкрався Меджеківіс, зачарував її. Скоро після цього Венона народила Гайавату, а лукавий Меджеківіс кинув її. Після цього Венона померла з туги, а Нокоміс почала сама виховувати онука.

Нокоміс оселилася там, де плеще Гітчі-Гюмі, де шумить Велике Море. Тут вона доглядала і виховувала хлопця. Гойдаючи його у колисці, вона багато розповідала: про зірки, про золоту мітлу у небі, про путь всіх привидів і духів. Хлопчик теплими літніми вечорами сидів у вігвамі і за всім спостерігав, часто питав бабусю про все на світі. Наприклад, бачачи плями на місяці, питав, що це таке. Нокоміс розповідала, що одного разу якийсь сердитий вояк підхопив стару бабусю і вночі закинув на небо, аж на місяць. Так вона там і лишилась. Коли Гайавата бачив на небі веселку і питав про неї, бабуся розповідала, що то цвітуть усі квіти, які відцвіли на землі. З часом хлопчик почав розуміти мову звірів, дізнався про їхні таємниці.

Невтомний оповідач, щебетун, хвастун Ягу, вірний друг Нокоміс, зробив для Гайавати лук із ясеня і стріли з дубових гілок. Ягу попросив хлопця піти в ліс і вбити сарну з кучерявими рогами. У лісі звірі просили Гайавату не вбивати їх, але хлопець не слухав їх. Нарешті він побачив біля броду оленя і швидко в нього вистрелив. Ягу і Нокоміс зустріли Гайавату привітанням. Бабуся пошила йому з оленячої шкури плащ і скликала гостей. Усі сусіди назвали Гайавату сильним і відважним — Сон-джі-теге, Ман-го-тейзі.

IV

ГАЙАВАТА І МЕДЖЕКІВІС

Гайавата виріс і став сильним: він міг своїми дужими руками десять раз без відпочинку зігнути тугий лук. Його рукавиці з оленячої шкіри мали неймовірну силу. Гайавата міг руйнувати скелі, розтирати каміння в порох. Його мокасини з оленячої шкіри теж мали дивні чари: Гайавата з кожним кроком міг пройти милю.

Якось Гайавата розпитав бабусю про свого батька і дізнався усю правду. Серце Гайавати загорілося гнівом, він вирішив йти до батька. Обережна Нокоміс просила внука не йти в царство Західного Вітру, бо батько може вбити його. Але відважний Гайавата не послухався поради і пішов на Захід. Він переплив Есконабо, Міссісіпі, минув степові гори, країни Лисиць і Чорноногих. І прийшов до Гір Скелястих, в царство Західного Вітру. Там сидів стародавній Меджеківіс.

Гайавата зупинився перед сивим батьком, а Меджеківіс був радий зустрічі, бо згадав красу Венони. Він привітався і сказав, що давно чекає сина, який нагадав йому роки молодості. Багато днів Меджеківіс усе говорив, а Гайавата мовчки слухав, але серце його наповнювалося гнівом. Нарешті він спитав батька, чи є що-небудь у світі, що могло б його перемогти. Меджеківіс показав на скелю і сказав, що лише вона може вбити його. Тоді батько запитав про те ж саме сина. Гайавата відповів, що його може вбити комиш, Епоква. Знову пішли розмови, і коли вони згадали Венону, Гайавата звинуватив батька у її смерті. Меджеківіс опустив голову і признав свою вину. Тоді Гайавата розломив ту саму скелю і почав кидати у батька каміння. Меджеківіс схопив Епокву в руку. Син дивився і сміявся. І почався смертельний бій, Меджеківіс відступив на Захід. Потім він крикнув, що його неможливо вбити, він просто хотів перевірити силу свого сина. Меджеківіс визнав силу Гайавати і порадив повернутися в свою країну, до свого народу, вбити всіх страховиськ. А коли настане час, батько поділиться з сином своїм царством.

Веселий Гайавата забув про пекельний гнів на батька і про помсту і вирушив додому. У краю Дакотів він купив собі наконечників. Там, в долині, біля водоспадів Міннегаги, жив старий Дакот. Він робив наконечники для стріл. З ним жила молода дочка:

“Прудконога, наче річка,

Вередлива, наче бризки

Водоспадів Міннегаги…

Батько в шану водоспадів

Дав ім’я їй – Міннегага”.

Гайавата прийшов у край Дакотів не лише по наконечники, але й щоб поглянути на красуню Міннегагу. Прибувши додому, він розповів Нокоміс про всі свої пригоди, але про дівчину і стріли не промовив ні слова.

V

ПІСТ ГАЯВАТИ

Якось Гайавата пішов у густі ліси, щоб постити і молитися за долю всіх країн і всіх народів. Перед постом він збудував для себе курінь з гілля. Була саме весна. У півснах і предивних мріях Гайавата провів сім ночей і днів. У перший день він ходив по гаях, на другий — по річці Мускоде, на третій – сидів у задумі біля озера. Всюди він закликав Гітчі-Маніто, питаючи, від чого залежить життя і доля. Четвертого дня Гайавата лежав знесилений у вігвамі, коли це до нього прийшов молодий легінь із золотими кучерями в зелено-жовтому вбранні. Хлопець з болем і милосердям дивився на Гайавату і сказав, що його голос почуло небо, адже він молився не за успіх в полюванні, не за славу і перемогу, а за згоду і за щастя всіх країн і всіх народів. Цього хлопця звали Мондамін—маїс, і його прислав Владика Життя, щоб переказати, що Гайавата отримає все, про що просив, але повинен боротися з Мондаміном. Хоч Гайавата не мав сил, він вийшов на бій і зробився надзвичайно дужим. Коли настав вечір, Мондамін сказав, що на сьогодні годі битися, а завтра вони продовжать бій.