Гарпер Лі — Убити пересмішника (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Розповідь у романі ведеться від першої особи – дівчини на ім’я Джін Луїза Фінч. Події відбуваються у 1933-1935 рр.

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ І

Коли Джемові, брату Джін, було близько тринадцяти років, він зламав ліву руку в лікті. З часом вона загоїлась, і хлопець міг грати у футбол. Але рука стала трохи коротша за праву, і коли він стояв або ходив, вона була повернута ребром до боку, а великий палець стирчав униз. Збігло чимало років, і брат з сестрою сперечаються про те, що призвело до нещасного випадку. Джін доводила, що почалося все з Юелів, а Джем, на чотири роки старший від неї, запевняв, ніби початок був значно раніше – того літа, коли до них приїхав Діл, і коли він уперше запропонував виманити з дому Страхолюда Редлі. Аттікус Фінч – батько Джін і Джема, вважав, що обидвоє його дітей мають рацію.

Родовід Фінчів починався від Саймона Фінча, лікаря і мисливця з Англії, що перетнув Атлантичний океан і опинився в Сент-Стівенсі. Саймон розбагатів на медицині, купив трьох рабів і заснував ферму на березі Алабами. У Фінчів народжувалися здебільшого дівчата. Саймон дожив до глибокої старості і помер багатою людиною. Чоловіки родини осідали на фермі Саймона “Пристань Фінча” і жили з того, що вирощували бавовник. Нащадки були фермерами аж до двадцятого століття, поки батько Джін, Аттікус Фінч, не подався до Монтгомері вивчати право. Його молодший брат поїхав до Бостона вивчати медицину. Аттікус навчився і почав адвокатську практику у Мейкомбі. Центр округу Мейкомб містився миль за двадцять од “Пристані Фінча”. В приміщенні суду Аттікус влаштував собі контору. Перші п’ять років життя в Мейкомбі Аттікус більше думав про те, як звести кінці з кінцями: він платив за навчання брата Джона, який був на 10 років молодший.

Мейкомб – старе місто, печать старечої втоми вже лежала на ньому. Під час дощу на вулицях утворювалося червоне місиво; тротуари позаростали травою, будинок суду, що містився на площі, ніби вгруз у землю. Людей мучила спека, вони жили неквапом, не мали грошей, та й купувати не було чого.

Аттікус, Джем і Джін мешкали на головній вулиці міста. У них була чорна куховарка Келпурнія (Кел) – кощава, незграбна, короткозора і трохи косоока, з широкими, загрубілими долонями, жінка. Аттікус був хорошим батьком, але він заступався за Келпурнію, коли вона сварилася з дітьми. Мати дітей була з міста Монтгомері, з роду Грехемів. Батько був на п’ятнадцять років старший за маму. Через рік після їхнього одруження народився Джем, ще за чотири роки – Джін. Коли дівчинці було 2 роки, мама раптово померла від серцевого приступу, це в її роді було спадкове.

Коли Джін було близько 6 років, а Джемові майже 10, вони познайомилися з хлопчиком, що приїхав на літо до сусідки, яку звали Рейчел Хейверфорд. Хлопчика звали Чарлз Бейкер Гарріс, але усі кликали його Діл. Йому скоро мало бути 7 років, і він похвалився, що вміє читати. Джем сказав, що нема чим хвалитися, бо Всевидько (так він називав сестру) зроду вміє читати, а вона до школи ще не ходить.

Діл приїхав з Мерідіана, штат Міссісіпі, на літо до своєї тітки і відтепер щоліта мав жити в Мейкомбі. Діл говорив, що батька у нього нема, і вигадував про нього різну брехню. Хлопчик бачив кінофільм “Дракула”. Зачувши про це, Джем пройнявся повагою до Діла. У Діла було біле волосся, що скидалося на качиний пух.

Все літо Джем, Джін і Діл провели в приємних повсякденних турботах: разом лагодили хатку, споруджену в розгіленні велетенського платана, що ріс в кінці подвір’я, сперечалися, грали різних героїв з художніх творів. У Діла завжди було повно сміливих планів, несподіваних задумів, дивної фантазії.

Наприкінці серпня Діл запропонував виманити з дому Страхолюда Редлі. Якась невідома сила тягла Діла до подвір’я Редлі. Будинок Редлі був низенький, колись пофарбований у білий колір. Тепер він почорнів і став такий же брудно-сірий, як і все у дворі. Двір геть заріс бур’яном. Люди казали, що в будинку живе злий дух. Яка б прикра подія не трапилася в Мейкомбі, люди казали, що це його робота. Подвір’я Мейкомбської школи межувало з садибою Редлі. Біля курятника Редлі росли високі пеканові дерева, горіхи з яких падали на шкільне подвір’я, але ніхто до них не торкався: усі вважали, що горіхи Редлі отруйні. А якщо бейсбольний м’яч перелітав за паркан до Редлі, ніхто про нього більше й не згадував.

Ще до народження Джема і Джін, сім’я Редлі, перед якою були гостинно відчинені всі двері міста, трималася замкнуто. Редлі не ходили до церкви, хоч в Мейкомбі тільки й розваг, що церква. Місіс Редлі рідко виходила з двору, щоб випити у товаристві сусідок чашку кави. Містер Редлі вирушав у місто щодня на пів години і повертався з загорнутим у рудуватий папір пакунком, по якому сусіди визначали, що містер Редлі був у бакалійній крамниці. У Редлі було два сини. У неділю віконниці та двері в домі Редлі були завжди зачинені. Розповідали, що коли молодший Редлі був підлітком, він знайшов собі друзів серед Канінгемів із Старого Сарема – численного і загадкового племені, що мешкало в північній частині округу, і в Мейкомбі вперше за всю його історію появилося щось схоже на розбійницьку ватагу. І хоча накоїли вони не дуже багато лихого, цього було досить, щоб про них заговорило все місто. Одного вечора компанія хлопців замкнула церковного старосту у флігелі для присяжних у будинку суду. Після цієї пригоди хлопці стали перед судом – їх звинувачували у хуліганстві, порушенні спокою, образі дією, лихослів’ї в присутності жінок. Суддя вирішив віддати хлопчаків у виробничу школу, куди інколи посилали підлітків, щоб вони мали там шматок хліба і притулок: це була не тюрма, і нічого ганебного в тому не було. Але містер Редлі був іншої думки. Він пообіцяв судді, що подбає, щоб син більше нікого не турбував, якщо його випустять. Суддя знав, що містер Редлі вміє дотримувати слова, й тому охоче звільнив його сина.

Інші хлопці пішли до виробничої школа і згодом здобули найкращу середню освіту, яку можна здобути в межах штату Алабама. А двері дому Редлі були зачинені і в будні, і в неділю. П’ятнадцять років ніхто не бачив сина містера Редлі. Хлопця називали Страхолюдом, хоч ім’я його було Артур.

Міс Стефані Крофорд, сварлива сусідка, часом розповідала жахливі історії про Страхолюда. Наприклад, як він проштрикнув батькові ножицями ногу. Страхолюду на той час було тридцять три роки.

Джем думав, що містер Редлі тримає сина здебільшого прикутим до ліжка. Як містер Редлі вирушає до міста і повертається додому, Джін з Джемом бачили щодня. Редлі був худорлявий, жилавий, а очі мав безбарвні. Гострі вилиці, великий рот, верхня губа – тонка, нижня – повна. Старший син містера Редлі жив у Пенсаколі і на Різдво приїздив до батька, він був один з небагатьох, кому доводилося переступати поріг будинку.

Одного дня містер Редлі помер. Сусіди гадали, що після його смерті Страхолюд вийде на волю, але помилилися: з Пенсаколи повернувся брат Страхолюда – Натан, і зайняв місце батька.

Чим більше Джін і Джем розповідали Ділу про сімейство Редлі, тим більше хотілося йому знати, тим більша цікавість розбирала його. Джем вважав, що Страхолюд має зріст десь шести з половиною футів, їсть сирих білок і котів, руки його завжди в крові, через усе обличчя у нього довгий нерівний шрам, зуби жовті, гнилі, і він банькатий і слинявий.

Якось Діл і Джем побилися об заклад, що Джем наважиться поткнутися до воріт Редлі. Ніколи ще такого не було, щоб Джем, наважившись, одступав. Але Джін зрозуміла: брат боїться. Тоді Діл сказав, що Джем повинен підійти до стіни будинку Редлі і торкнутися її рукою. Джем довго думав, а тоді рвучко розчинив ворота, кинувся до будинку, ляснув долонею по стіні і чимдуж побіг назад. Джін з Ділом летіли слідом за ним. Дітям здалося, що штора на одному вікні поворухнулась. Легенький, ледь помітний рух – і знову будинок завмер.

РОЗДІЛ II

На початку вересня Діл поїхав назад до Мерідіана. Джін страшенно сумувала, а потім згадала, що за тиждень їй йти до школи. Нічого в житті вона не ждала так нетерпляче. У перший день занять Джем сам відвів сестру у школу. Брат попередив Джін, щоб у школі вона його не чіплялась і не просила погратися, не натякала недоречно про його особисте життя і не бігала за ним назирці під час перерви. Джем сказав, що вдома все буде, як і раніше, а школа – зовсім інша річ.

Першого ж дня вчителька Джін – міс Кароліна Фішер, викликала дівчинку і перед усім класом відлупцювала лінійкою по долоні, а потім наказала стояти в кутку до великої перерви. Міс Кароліні було щонайбільше двадцять один рік. Каштанове волосся, рожеві щоки, пофарбовані темно-червоним лаком нігті. Лаковані, на високих каблуках туфлі, червоне в білу смужку плаття. Вона скидалася на м’ятну цукерку, і пахло від неї цукеркою. Вона наймала горішню кімнату у міс Моді Аткінсон, навпроти будинку Фінчів.

Перший день у школі почався з читання. Міс Кароліна читала дітям про котів. Учні – хлопчики в подертих сорочках і дівчатка в платтях з мішковини, діти, які, ледве навчившись ходити, доглядали бавовник і годували свиней, були зачаровані казкою про котів. Джін уже вміла добре читати, і вчителька дала їй прочитати майже весь буквар та біржовий бюлетень з “Мобіл реджістер”. А тоді міс Кароліна веліла дівчинці передати батькові, щоб він більше не вчив її, бо це може зашкодити її шкільному навчанню. Дівчинка сама не знала, хто навчив її читати. Їй здавалося, що вміння читати у неї було завжди. Але завдячувала вона цим батькові, що читав з нею, і Кел, яка давала їй переписувати уривки з Біблії, коли дівчинка заважала працювати.

На перерві Джін розповіла братові про вчительку. Той сказав, що його вчителька говорила про те, що міс Кароліна навчає по-новому. За цим способом книжки майже не потрібні, а перед дітьми лише махають листочками з простими словами, і діти їх повторюють. До того ж, діти писали друкованими літерами, а писаними – лише з 3 класу. Коли міс Кароліна побачила, що Джін вміє ще й писати, то знову сказала передати батькові, щоб він не вчив дівчинку.

Згодом вчителька наказала дітям вийняти свої сніданки.