Ернст Теодор Амадей Гофман — Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер (Малюк Цахес) (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Розділ перший

Маленький виродок. Як князь Пафнутій запроваджував у своїй країні освіту, а фея Рожабельверде попала до притулку благородних дівчат

На шляху впала змучена голодом і спрагою обідрана селянка. За плечима у неї був короб із хмизом. Вона нарікала на свою нещасну долю, на жебрацьке життя, на ганьбу, яку принесла її сім’ї дитина-виродок, народжена нею ж самою. Найбільше вона кляла дитину, якій було вже два з половиною роки, а вона ще навіть не зіп’ялася на свої кволі ноги і не навчилася розмовляти. її син багато їв, як восьмирічний хлопчик, але не було надії, що він колись працюватиме. У коробі жінка несла разом із хмизом і свого виродка: “голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ноги, тож весь він був схожий на роздвоєну редьку”. Ця проява мала довгий гострий ніс, чорне кошлате волосся, а на зморщеному, як у старого, обличчі виблискувала “пара чорних очиць”.

Жінку зморив глибокий сон, а хлопчик, вилізши з короба, вовтузився біля неї. У цей час лісом прогулювалась патронеса притулку. Побачивши цю картину, вона засмутилась, бо не могла зарадити горю цієї жінки.

Панна приголубила хлопчика, розчесала розкуйовджене волосся і вирішила по-своєму допомогти його горю, окропивши дитину пахучою водою.

Коли селянка прокинулась, то відчула себе відпочилою і бадьорою, похвалила кучерики свого маленького Цахеса, здивувалась, бо він міг ходити і розмовляти.

Дорогою додому вона, на прохання пастора, зупинилась відпочити біля його дому. Панотець вихваляв її маленького сина, який здався йому розумним і гарненьким хлопчиком. Пастор просив Лізу залишити Цахеса йому на виховання і, розізлившись на селянку за її переконання в юродивості свого ж таки сина, забрав потвору і клацнув дверима.

Поверталася додому Ліза з легким серцем і коробом, який тепер без Цахеса здавався майже невагомим.

Як розуміє наш читач, вся таємниця полягала в чарах патронеси. Дійсно, це була незвичайна жінка. Всі, хто її знав, казали, що з того часу, як патронеса з’явилась у цій місцевості, вона анітрохи не змінилась, не постаріла. Тому ходили чутки, що ця панна — відьма. Люди розповідали всякі небилиці: то хтось бачив, як вона в лісі розмовляла із звірами та птахами, то як літала на мітлі — навіть хотіли її вкинути у воду для підтвердження своїх думок. Дізнавшись про такі наміри, патронеса пожалілась князеві, який за неї заступився. Тоді селяни, схаменувшись, потроху почали забувати всілякі небилиці і більше не чіпали її.

Цю шановану даму владної вдачі звали панна фон Рожа-Гожа, або, як вона сама про себе казала, Рожа-Гожа-Зеленова. У неї був привітний погляд, особливо гарною здавалась вона в час, коли цвіли рожі.

Панну Рожа-Гожа призначив патронесою притулку сам князь, тому барон Претекстатус не міг нічого вдіяти, хоч жінка ця йому не подобалась, бо в жодній хроніці він не знайшов прізвище Рожа-Гожа-Зеленова і не міг нічого сказати про цей родовід.

У князевому ж кабінеті знали, що панна — це славетна, на весь світ відома фея Рожабельверде.

Ось як все трапилось.

У красивій, теплій, затишній і безтурботній країні князя Деметрія оселилися феї, що любили свободу і теплий клімат. Мешканці сіл — бо у князівстві не було жодного міста — вірили в чудеса. Після смерті Деметрія став правити його син Пафнутій, якого мучила одна думка: чому народ занедбаний і темний. Він по-справжньому почав керувати країною, призначивши першим міністром свого камердинера Андреса, який колись йому зробив послугу, позичивши шість дукатів.

Андрес порадив Пафнутію запровадити освіту. Але щоб прийом краще діяв, треба було багато чого ще зробити: полагодити школи, відбудувати дороги, вирубати ліси, зробити судноплавною річку, понасаджувати тополь і акацій, розвести картоплю, навчити молодь співати вечірніх і вранішніх пісень у два голоси, прищепити віспу й вигнати з країни людей, що заважають своїми небезпечними настроями. Такими людьми міністр вважав фей, бо вони творили дива і робили людей нездатними для слугування освіті. Тому було вирішено оточити замки фей, зруйнувати їх, конфіскувати майно, а самих фей виселити в їхню країну Джінністан, про яку відомо з “Тисячі й одної ночі”.

Князь Пафнутій підписав указ про запровадження освіти. Та одну фею вирішили залишити, щоб виконувала якусь корисну роботу поміж людей, тоді селяни й забудуть про фей. Таким чином “одомашнити” вирішили не тільки фею, зробивши її корисним членом суспільства, а й тварин і птахів, конфіскованих у цих посестер.

Фея Рожабельверде за кілька годин до запровадження освіти встигла випустити на волю своїх лебедів та приховати свої магічні троянди і різні коштовності.

Пафнутій поселив Рожабельверде до притулку благородних дівчат, де вона назвалася Рожа-Гожа-Зеленова і стала там порядкувати.

Розділ другий

Університет у Керепесі. Як Мош Терпін запросив студента Бальтазара на чай

Всесвітньовидатний вчений Птоломеус, перебуваючи у мандрах, писав листи своєму другу Руфіну:

“Любий Руфіне, я боюсь виснажливого сонячного проміння, тому вирішив удень відпочивати, а вночі мандрувати. Ночі тут темні, і мій візник збився з гладенької дороги на бруківку. Моя голова вкрилася гулями, а від поштовху вилетів з карети, колесо якої зламалося. Я добрів до міста, де зустрів дивно вдягнених людей. У їхньому вбранні було щось східне, що поєднувалось із західним. Вони з трубок пускали штучні хмарки. Вони оточили мене з усіх боків і кричали: “Філістер! Філістер!”. Мене це образило, тому звернувся до поліції. Цей варварський народ зчинив галас, а мій візник порадив їхати з цього міста. Зараз я знаходжусь в одному з найближчих до цього міста сіл, де й пишу тобі, мій любий Руфіне. Я хочу дізнатись про звичаї і норов цього дивного народу і т. д.”.

Мій любий читачу, великий учений Птоломеус Філадельфус не знав, що знаходиться Поблизу Керепеського університету, а цей дивний варварський народ — студенти. Який би страх охопив його, якби годину тому він опинився б біля будинку Моша Терпіна, професора природничих наук. Студенти найбільше полюбляли саме його лекції, бо Мош Терпін міг пояснити, чому йде дощ, чому блискає і гримить, чому вдень світить сонце, а вночі — місяць. І пояснює він так, що зрозуміла б кожна дитина. Дозволь же, ласкавий читачу, відправити тебе у Керепес до будинку цього вченого. Серед студентів професора твою увагу приверне один юнак, років двадцяти трьох чи чотирьох. У нього майже сміливий погляд, але на блідому обличчі жагуче проміння очей пригасила мрійна туга. Цей юнак, вдягнений у давньонімецький сюртук, не хто інший, як студент Бальтазар син порядних заможних батьків, скромний і розумний.

Усі студенти пішли на фехтувальний майданчик, а замислений Бальтазар подався прогулятись гаєм.

Його товариш Фабіан пропонував повправлятись у “шляхетному мистецтві фехтування”, а не меланхолійно вештатись лісом, бо це — погана звичка.

Фабіан пішов прогулятись зі студентом-товаришем і завів розмову про пана Моша Терпіна та його лекції. Бальтазар репетував, що професорові лекції і досліди природничі — це “огидний глум з божественного єства”. “Частенько я хотів потрощити його склянки і колби. Після його лекцій мені здається, що будівлі заваляться мені на голову, і гнітючий жах гонить мене з міста. Але не ходити на Терпінові лекції не можу, якась дивна сила мене туди тягне,” — пояснював Бальтазар товаришеві.

Фабіан викрив цю дивну силу, назвавши ім’я Кандіди, професорської дочки, в яку й закохався Бальтазар.

Хлопці помітили вдалині коня без вершника, подумавши, що скакун скинув свого хазяїна. Вони зупинили коня, з боків якого “теліпалися” ботфорти, щоб знайти їздця. Але раптом щось маленьке покотилося під ноги коня. Це був горбатий малюк, що нагадував настромлене на виделку яблуко. Фабіан зареготав, а карлик грубим голосом розпитав дорогу на Керепес.

Малюк намагався взутися у свої ботфорти. Раз у раз він спотикався і падав у пісок, аж поки Бальтазар не встромив його тонкі ніжки у чоботи, піднявши малюка вгору і опустивши в ботфорти.

Потім дивний вершник намагався сісти в сідло, і знову марно: він перекинувся і впав. Знову йому допоміг Бальтазар.

Цей незнайомець образився на Фабіанів сміх і заявив, що він “студіозус”, тому хлопець мусить з ним битися.

Бальтазар присоромив товариша за його поведінку, але Фабіана це не цікавило, він хотів швидше повернутись у місто, щоб поглянути на реакцію оточуючих. Сміх буде, коли побачать цього малого бридкого вершника. Фабіан і сам хотів поглузувати, тому через ліс подався до міста.

Бальтазар, прогулюючись цим часом у лісі, зустрів Кандіду з батьком. Мош Терпін запросив його на чай, розважитись приємною розмовою. Повинен приїхати якийсь розумний юнак.

Розділ третій

Літературне чаювання у Моша Терпіна. Юний принц

Фабіан розпитував усіх перехожих, чи не бачили вони чудернацького малюка верхи. Але ніхто нічого такого не міг сказати, і глузливих посмішок на обличчях хлопець не помічав. Люди лише розповідали, що проїжджало двоє струнких вершників, один з них був маленький на зріст, гарний та приємний на зовнішність. Бальтазар з Фабіаном намагались переконати всіх, що малюк бридкий і зовсім не гарний, але їм не щастило. Фабіан нагадав другові, що вони завтра побачать “ніжну мамзель Кандіду”.

Кандіда була гарна, як намальована, з променистими очима. Це була струнка й рухлива дівчина, але руки й ноги в неї могли б бути й більш витонченими, якби вона їла менше тістечок. Кандіда любила веселе товариство: грала на фортепіано, підспівувала, танцювала.

Але поети можуть у кожній жінці знайти недоліки. їхній ідеал: дівчина повинна впадати за поезією, за їхніми віршами, співати їм пісень.

Кандіда — сама веселість і безжурність, їй подобались розмови і гумор. Але в ній було почуття, що ніколи не переходило в “банальну чулість”. Тому Фабіан і вирішив, що Бальтазарові вона не підходить.

Фабіан, зайшовши до Бальтазара, посміхнувся, бо його товариш сидів такий причепурений. Хлопцеві хотілось вразити серце коханої дівчини.

У Терпіновому домі Кандіда пригощала гостей ромом, сухарями і коржиками. Студент просто милувався нею й не міг знайти потрібних слів.