Ернест Хемінгуей (Гемінґвей) — Старий і море (стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

То був старий рибалка, що промишляв на Гольфстрімі сам-один у своєму човні. Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер рішуче й безповоротно salao1, цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким він першого ж тижня піймав три чималі рибини. Хлопцеві було прикро бачити, як старий день у день вертається ні з чим, і він щоразу йшов допомогти йому — піднести змотану снасть, гарпун, ості або щоглу з вітрилом. Вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, скидалося на прапор безнастанної поразки.

Старий Сантьяго був “худий, виснажений, потилицю його прорізали глибокі зморшки, а щоки були покриті коричневими плямами безпечного шкірного раку, який викликають сонячні промені, відбиті гладдю тропічного моря. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців не був свіжий — усі старі, як борозни на пересохлій землі. Геть усе в ньому було старе, крім очей, а вони мали колір моря і блищали весело й непереможно”.

Це він навчив хлопчика Маноліна рибалити, а хлопчик любив старого. Він готовий наловити йому сардин для його завтрашнього виходу в море. Разом вони піднімаються до бідної хатини старого Сантьяго, вибудуваної з міцних трилисників королівської пальми, заходять у відчинені двері. “Старий прихилив щоглу до стіни, а хлопець поставив поруч скриньку та решту знаряддя. Щогла була завдовжки майже така, як уся хатина, зліплена з цупких брунькових щитків королівської пальми, відомих під назвою гуано. Там стояли ліжко, стіл та стілець, а просто на долівці було вогнище, де старий розпалював деревне вугілля й варив собі їсти. На темних стінах із розрівняних і щільно припасованих один до одного шорстких волокнистих щитків висіло кольорове зображення Святого серця Господнього і ще одне — Мідної Богоматері. То були пам’ятки по дружині. Колись на стіні висіла і її підфарбована фотографія, але старий зняв те фото, бо, дивлячись на нього, надто гостро відчував свою самотність, і тепер воно лежало на полиці в кутку під його чистою сорочкою”.

Старий самотній і бідний: його трапеза — миска жовтого рису з рибою. Вони розмовляють із хлопчиком про риболовлю, про те, що старому обов’язково має пощастити, а також про останні спортивні новини, результати бейсбольних матчів і знаменитих гравців, таких, як Ді Маджіо. Коли стомлений Сантьяго лягає спати, то бачить уві сні Африку його юності, “довгі золотаві її береги… високі стрімчаки й величезні білі гори. Йому не сняться більш ні бійки, ні жінки, ні великі події. Але часто в його снах виникають далекі країни й леви, що виходять на берег”.

Наступного дня рано вранці старий відправляється на чергову риболовлю. Хлопчик допомагає йому знести вітрило, підготувати човен. Сантьяго говорить йому, що цього разу він “вірить в удачу”. Один за одним рибацькі човни відчалюють від берега і йдуть у відкрите море. Веслуючи, старий зустрічає ранок.

“Було ще темно, але старий відчував, що настає ранок; веслуючи, він раз по раз чув тремтливі звуки, коли летюча риба вихоплювалася з води і, зі свистом розтинаючи повітря своїми твердими крильми, шугала в темряву. Він любив летючих риб — то були його найперші друзі в океані. А от птахів жалів, особливо малих і тендітних морських ластівок, що повсякчас никали над водою, шукаючи поживи, і майже ніколи її не знаходили. Отож старий думав: “Птахам живеться навіть важче, ніж нам… Чому їх створено такими маленькими й кволими, як оці морські ластівки, коли океан може бути страшенно жорстоким? Загалом він добрий і прекрасний, але часом стає безжальним, та ще й так зненацька, а всі ці птахи, що літають над ним, і шугають униз за поживою, і кричать своїми тонкими сумними голосами, — надто вже вони тендітні як для моря”.

Він завжди подумки називав море la mar, як кажуть іспанською ті, хто його любить. І хоч іноді згадують його лихим словом, проте завжди говорять про нього, як про жінку. Дехто з молодших за віком рибалок, ті що чіпляли на свою снасть буйки замість поплавців і мали моторні човни, куплені за часів, коли акуляча печінка давала великий зиск, називали його el mar — у чоловічому роді. Вони говорили про нього як про суперника, як про бездушний простір, ба навіть як про ворога. Та старий завжди думав про море як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, й позбавити її, а коли й чинить щось лихе чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача. “Он і місяць розтривожує море так само, як і жінку”, — думав собі старий”.

Але от починається серйозний лов, і вся його увага зосереджується на жилці, її стані: він чуйно вловлює, що відбувається в глибині, як реагує риба на наколоту на гачок наживку.

“— Ага, — мовив старий. — Ага, — і тихо поклав весла. Тоді потягнувся до жилки й обережно взяв її великим і вказівним пальцями правої руки. Він не відчув ні натягу, ні ваги й держав жилку вільно, без зусилля. Раптом вона знову сіпнулася. Цього разу — легенько, якось непевно; та старий добре знав, що це означає. Там у глибині, за сотню сажнів від човна, марлін об’їдав сардини, нанизані на вістря й виган виклепаного ручним способом гачка, що витикався з голови невеличкого тунця, насадженого на стрижень.

Старий, обережно тримаючи жилку лівою рукою, тихенько попустив петлю й зняв її з вудлища. Тепер він міг вільно перепускати жилку між пальцями, так щоб риба не відчувала ніякого натягу.

“Восени й так далеко від берега це має бути велетенська рибина, — думав старий. — їж, рибо, їж сардинки. Ласуй собі на здоров’я. Вони ж бо такі свіженькі, а ти там десь ген за шістсот футів, серед темряви й холоднечі. Обпливи разочок кругом, а тоді вертайся і їж”.

Він відчув, як жилка сіпнулася знову, спершу легенько, а тоді сильніше — мабуть, голова однієї з сардин міцніше сиділа на гачку. Потім жилка завмерла.

— Ну ж бо, — голосно мовив старий. — Підпливай знов. Принюхайся до них як слід. Хіба несмачно пахнуть? А тепер їж на здоров’я, а тоді й до тунця візьмешся. Він такий тугий, холоднецький, дуже смачний. Не бійся, рибо, їж”.

Далі розвертається драматичний багатогодинний двобій між Сантьяго й величезною рибою.

Старий Сантьяго знає, коли треба тягти жилку. “Клюнула, — сказав старий. — Нехай тепер поїсть як годиться”. Жилка й далі перебігала в нього поміж пальців, а він тим часом простяг ліву руку й міцно прив’язав вільний кінець двох запасних мотків до петлі двох запасних мотків другої снасті. Тепер усе було напоготові. Крім тієї жилки, на якій держав рибину, він мав у запасі ще три мотки, по сорок сажнів у кожному.

“— Поїж іще трохи, — мовив він. — Наїдайся як слід. Наїдайся так, щоб вістря гачка загналося просто в серце й убило тебе, — провадив він подумки. — А тоді випливай на поверхню, і я встромлю в тебе гарпун. От і гаразд. Готова? Годі вже з тебе?”

Старий намагається підтягти жилку, але в нього нічого не виходить. Навпаки, риба тягне, як на буксирі, човен за собою, повільно зміщаючись до північного заходу. І старий гірко шкодує, що поруч із ним немає хлопчика. Але добре, що ще риба тягне убік, а не вниз, на дно. Проходить близько чотирьох годин. Наближається полудень. Так не може тривати вічно, міркує старий, скоро риба вмре й тоді її можна буде підтягти. Але риба виявляється занадто живучою. “Хотілося б мені на неї глянути, — думає старий. — Хотілося б мені на неї подивитися хоч одним оком, тоді я б знав, з ким маю справу”.

Проходить ніч. Риба тягне човен усе далі від берега. Удалині меркнуть вогні Гавани. Старий утомився, він міцно стискає мотузку, перекинуту через плече. Йому не можна відволікатися.

“Цілу ніч рибина пливла так само неухильно, нікуди не звертаючи, — старий міг бачити це за зорями. Коли зайшло сонце, повітря похолоднішало, і піт на спині, плечах та ногах старого швидко висох. Ще вдень він узяв мішок, яким накрив скриньку з наживою, і простелив його на сонці сушитися. А коли сонце зайшло, обв’язав мішок навколо шиї, спустив собі на спину й обережно заправив під жилку, що ЇЇ тепер держав, перепустивши за плечима. Мішок пом’якшив тиск, і старий зумів прихилитися до носа човна в такий спосіб, що йому стало майже зручно. Насправді ця поза лиш на якусь дещицю полегшила нестерпний тягар, одначе старий вважав, що тепер йому майже зручно”.

Йому дуже жалко, що поруч немає Маноліна, який би йому допоміг. “Не можна, щоб у старості людина залишалась одна, — промовляє він до себе. — Але це неминуче”. Думка про рибу ні на мить не залишає його. Іноді старому стає її шкода. “Вона чудова, незвичайна рибина, і хтозна, скільки вже їй віку, — думав він. — Зроду ще не траплялося мені такої дужої рибини й щоб так дивно поводилась. Мабуть, вона дуже розумна й через те не вистрибує. Досить їй вистрибнути чи добряче смикнути — і мені капець. Та, певне, вона вже не раз попадалась на гачок і знас, що саме так треба змагатися за порятунок. їй і невтямки, що проти неї лише одна людина, та ще й стара. А яка ж вона величезна, ця рибина, і який добрий дасть виторг, коли в неї смачне м’ясо. Наживу вона взяла, як самець, і тягне, як самець, і змагається не як перелякана. Цікаво, чи вона робить це свідомо, чи просто на відчай душі, як оце я?”

Знову й знову шкодує він, що поруч із ним немає його юного помічника. Підкріпившись виловленим сирим тунцем, він продовжує подумки розмовляти з рибою. “Я з тобою не розстануся, поки не вмру”, — говорить їй старий.

Настав новий день, Сантьяго трохи попоїв, але риба тягне далі повна сил, а в нього начинає боліти рука.

“Ненавиджу корчі, — думає він. — Гидко, що тебе зраджує власне тіло. Коли отруїшся якоюсь тухлятиною і на тебе нападає пронос чи блювота, соромно людей. А як нападуть корчі, — він подумки називав їх calambre, — соромно самого себе, а надто коли нікого нема поруч.

Якби тут був хлопець, він розтер би мені руку, і її одпустило б згори, від ліктя, — подумав старий. — Та дарма, одпустить і від пальців”.

У цю мить, ще не помічаючи, як змінився нахил жилки у воді, він відчув правою рукою, що натяг слабшає.