Ерік-Емманюель Шмітт — Дитя Ноя (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Розповідь ведеться від першої особи – єврейського хлопчика Жозефа

У десять років Жозеф був серед дітей, яких щонеділі виставляли на поміст. Це робилося для того, щоб дитину могли знайти справжні батьки, що нарешті повернулися з війни, або подружжя, які хотіли усиновити її. Стояння на помості відбувалося у внутрішньому дворі Жовтої вілли. Жозеф дуже хвилювався, коли виходив і не чув: “Синку!” або “Я його всиновлюю!”. Хлопчик перед виходом старався мати належний вигляд: причісувався разів двадцять, зіщулювався, щоб його синій костюм не виглядав таким маленьким, але все псувало взуття – два шматки пожмаканого картону, на якому було більше дірок, ніж матерії. Жозеф не міг їх почистити, бо існував ризик, що вони зникнуть.

Щонеділі надії Жозефа танули, коли отець Понс наказував спускатися з помосту, бо ніхто не забирав хлопця. Жозеф не знав, чи живі його батьки. Йому було десять років, три роки тому батьки залишили його у чужих людей. Війна закінчилася кілька тижнів тому.

…Усе почалось у трамваї. Жозеф з мамою їхали на другий край Брюсселя. Хлопчик сидів на маминих колінах, оповитий солодкуватим запахом її парфумів, занурившись у її лисячий комір. Тоді йому було всього сім років, з мамою він почувався королем. Для Жозефа мама була сонцем і випромінювала тепло, силу й радість. Коли у вагоні з’явилися німецькі солдати, Жозеф грав роль німої дитини, бо за домовленістю з батьками, які боялися, що ідиш його викаже, він забороняв собі розмовляти. Того 1942-го року їх зобов’язали носити жовту зірку, але тато Жозефа як вправний кравець зумів пошити їм пальта, що робили зірку непомітною, хоча при потребі її можна було показати.

Почувши розмову військовиків, мама вийшла з Жозефом на наступній зупинці і сказала, що вони відвідають одну високородну пані – графиню де Сюллі. Вони опинились у вестибюлі прекрасного будинку, де їх привітали слуги. Графиня де Сюллі виглядала дуже молодо, але була низькою на зріст, хоч Жозеф уявляв, що високородні мають бути високими. Мама попросила Жозефа побути з графинею, поки вона повернеться. Графиня провела хлопчика до салону, де пригостила тістечками й чаєм та пограла різні мелодії на піаніно. Пізніше графиня сказала Жозефу, що йому та його батькам загрожує велика небезпека – у їхньому районі відбудуться арешти євреїв. Графиня пояснила, що вона бельгійка та християнка, тому в неї Жозефу безпечно. Вона показала хлопчикові будинок, пізніше прийшов граф – високий, тонкий, поважного вигляду. Хлопчика покликали до вечері, під час якої він роздумував, чи також має шляхетне походження.

Пізно ввечері з’явилися мама і тато. У невиразному одязі, з опущеними плечима, з картонними валізками в руках, вони розмовляли несміло й розгублено. Вони говорили, що відбувається облава, що треба було їхати раніше тіткою Ритою до Бразилії, але тоді вони не могли, бо з ними жив хворий дідусь. Граф пообіцяв батькам, що потурбується про Жозефа. Хлопчик обхопив маму за ноги і заридав голосніше за неї. Тато хотів віддати графу свої останні костюми. Він вийняв пошиті ним піджаки, штани й жилетки, що висіли на вішачках. Граф сказав, що йому нічого не треба, а цей одяг може їм ще знадобитися.

У будинку графа сім’я Жозефа провела останню ніч. Перед тим як лягти спати, мама показала Жозефу одну зірку на небі і сказала, що вона відтепер буде їхньою. Люди називають її зіркою пастуха, але тепер вона буде “зіркою Жозефа і мами”. Хлопчик навчився безпомилково розпізнавати “зірку Жозефа й мами” у безмежному просторі. Пригорнувши його до грудей, мама почала наспівувати колискову на ідиш. Пізніше усі троє лягли спати на великому ліжку. Наступного дня пополудні батьки кудись пішли і більше не повернулися. На запитання, де його батьки, граф і маленька графиня щоразу незмінно відповідали: “У надійному місці”.

Жозеф захопився життям шляхетної людини. Графиня вдосконалювала його французьку мову, забороняючи вживати бодай слово з ідиш. Він був дуже слухняним. В присутності чужих називав графа й графиню “дядечком” і “тітонькою”, бо вони видавали його за одного зі своїх голландських небожів.

Якось уранці поліція оточила будинок, потім увірвалися в спальню графині, куди вона вже встигла перенести Жозефа. Графиня не виявляла збентеження, заявила, що близько знайома з королевою Єлизаветою, почала обурюватися. Вона збрехала, що Жозеф – її небіж, син генерала фон Гребельса. Після безплідних пошуків поліцейські пішли, бурмочучи вибачення, а графиня сказала хлопчикові, що в таких випадках завжди треба звинувачувати замість виправдовуватись, нападати, коли тебе підозрюють.

Наступного дня Сюллі сказали хлопчикові, що їхню брехню легко викрити, тому до них прийде отець Понс, який потурбується про Жозефа. Отець Понс виявився довгим, вузьким чоловіком, його сутана наче висіла на вішаку, з-під неї виднілися начищені до блиску черевики. Голова виглядала рожева, жива, новісінька й невинна, як вийняте з купелі немовля. Його чорні очі приязно дивилися на хлопчика з-поза круглих скелець легеньких окулярів. Отець Понс взяв Жозефа на велосипед, і вони рушили в дорогу, остерігаючись Здорованя Жака – єврея-зрадника, який їздив містом у гестапівському автомобілі. Коли вони їхали велосипедом по місту, Жозеф побачив зрадника у машині, але хлопчик за порадою отця почав жваво говорити, розповідати жарти. Здоровань Жак подивився на них лихим оком і, явно роздратований їхньою життєрадісністю, подав водієві знак їхати швидше.

Споночіло, а вони їхали та їхали. Місто залишилося далеко позаду. Нарешті, з’явилася табличка з назвою Шемле – село отця Понса, і він загальмував. Вони подолали тридцять п’ять кіломертів і пішли полем до короткої приземкуватої будівлі – першого будинку на околиці Шемле.

Їх зустріла мадемуазель Марсель, аптекарка, і повела у льох. Жінка була схожою на картоплину на пташиному тулубі. Її обличчя з великими, грубо виліпленими рисами, зі зморщеними повіками, з тьмяною нерівною бугристою землистого відтінку шкірою було схоже на бульбу. Жозеф розповів їй, що його батьків звати Лея та Мікаель, а його прізвище Бернштейн. Мадемуазель Марсель одразу вирішила, що нове прізвище Жозефа буде Бертен, а ім’я залишиться таким самим. Вона зробила світлину для документів і пообіцяла отцеві, що поверне хлопчика за кілька днів. На прощання отець Понс шепнув Жозефу, що в селі мадемуазель Марсель прозвали “Чортзабирай”, бо вона лається більше, ніж її батько полковник, який прославився у минулу війну.

Жозеф провів кілька днів разом зі страхітливою мадемуазель Марсель. Щовечора, завершивши робочий день у своїй аптеці, вона виготовляла фальшиві документи. Жінка вирішила, що Жозефу за документами буде шість років, хоч скоро йому мало бути вісім. Він повинен був казати усім, що його батьки померли від гострої форми грипу минулої зими.

Отець Понс провідував їх щодня. Він не приховував труднощів, на які наражався в пошуках сім’ї, що прийняла б Жозефа: усі надійні люди уже прийняли одну-дві дитини. Мадемуазель Марсель запропонувала, щоб отець Понс взяв Жозефа пансіонером до себе на Жовту віллу. Отець хвилювався, що не матиме чим годувати хлопця. Тоді аптекарка сказала, що сьогодні ввечері бургомістр прийде робити черговий укол, і вона про це поклопочеться.

Ввечері мадемуазель Марсель привела Жозефа з льоху і посадила у шафу для верхнього одягу. Коли прийшов бургомістр, месьє Ван дер Мерш, аптекарка сказала йому, що їй стає все важче дістати інсулін. Чоловік захвилювався, тоді вона попросила продуктові картки, щоб обміняти їх на його ліки. Бургомістр сказав, що це неможливо, бо він приверне увагу гестапо. Зрозумівши, що не вмовить його, жінка підійшла до шафи і шепнула Жозефу витягти ключі з пальта бургомістра.

Коли відвідувач пішов, вона сама зникла в темряві разом з ключами. Наступного дня рано-вранці отець Понс прийшов повідомити, що з мерії викрали продовольчі картки. Аптекарка сказала, що сама пограбувала бургомістра, а ключі поклала у його поштову скриньку. Вона віддала картки отцеві і відправила Жозефа з ним.

Жовта вілла була такою старою, що її колір був тьмяно-рудим. Тут навчалися три категорії учнів: екстерни, які поверталися на обід додому, напівпансіонери, які опівдні тут обідали, і пансіонери, які тут мешкали. Жозеф мав бути пансіонером. Він радів, що у нього з’явилася шафка, а ще – хрещений, якого звали Руді. Це був старший хлопець, дуже високий, з неймовірно густим і надміру жорстким волоссям. Руді повинен був показати Жозефу школу й ознайомити з правилами. Руді часто карали, і вчився він не дуже добре. Він одразу здогадався, що Жозеф єврей. І Руді теж був євреєм. Хлопці швидко подружилися і стали наче братами.

У першу неділю отець Понс викликав Жозефа і попередив, що треба ходити на месу, щоб не викликати підозр. Жозеф розповів, що його батьки не ходили до синагоги, тому отцеві не повинно бути прикро, що він відвертає Жозефа від рідної віри. Хлопець відчув, що бути католиком дуже корисно, це його захистить.

У неділю учні спустилися в Шемле, одягнені в сині сукняні костюми, вишикувані за зростом від вищого до нижчого в два ряди, крокуючи під пісню скаутів. Вони були частиною недільної вистави: сироти отця Понса. Руді попередив Жозефа, як поводилися на месі. Жозефу сподобався орган, його глибока і велична мелодія. Він відчув, що всюди присутній Бог. Повернувшись на Жовту віллу, Жозеф побіг шукати Руді, щоб поділитися з ним своїм піднесенням. Руді показав хлопцеві молитовник в замшевій оправі і чудові листівки із зображенням Діви Марії, матері Ісуса.