Джек Лондон — Біле Ікло (стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

ЧАСТИНА ПЕРША

ПУСТЕЛЯ

Розділ І

УСЛІД ЗА ПОЖИВОЮ

Північною Пустелею пробирався запряг собак, який тягнув санки з грубої березової кори. На санях лежали різні речі і труна з мертвим чоловіком. Поперед собак йшов на лижах чоловік, а за саньми плентався другий. Чоловіків звали Білл і Генрі, і вони були загорнені в хутра й м’які вичинені шкури.

Коли вже зовсім смеркло, Білл і Генрі отаборились. Білл годував шістьох собак і давав кожному по рибині, та чомусь однієї рибини не вистачило. Чоловік витяг ще одну і зрозумів, що до них приєднався вовк. Білл сказав про це Генрі, але той не повірив. Довкола табору снували вовки, їхнє виття лякало собак і людей. У чоловіків було лише три набої, тож вони не могли дати відсіч хижакам. Білла хвилювало питання, чому ж їхні собаки не кидаються на того вовка, що приходить їсти рибу. Зранку чоловіки виявили, що вовки з’їли одного з собак.

Розділ II

ВОВЧИЦЯ

Білл і Генрі рушили в дорогу. Після третьої години дня почалася полярна ніч. Коли смеркло, хиже виття стало дужчати. Вночі вовки були вже зовсім близько від вогнища, а вранці виявилося, що зник ще один собака, найдужчий з цілого запрягу. Після полудня вовки знов підступили ближче до мандрівників. Собаки лякалися, шарпались, заплутували посторонки. Ввечері Білл прив’язав собак до жердини з надією врятувати їх. Та пізніше зчинився гамір серед собак. Одновухий люто гриз жердину і поривався у темряву. Генрі зрозумів, що прийшла вовчиця. Тепер було зрозуміло, що сталося з двома зниклими собаками: вовчиця приманювала собак, а тоді зграя загризала їх. Напевно, ця вовчиця колись була прирученою.

Наступного ранку не було ще одного собаки. Коли почало смеркатися, Білл взяв рушницю і сказав Генрі йти вперед. Генрі запротестував і просив триматися санок, але Білл хотів застрелити вовчицю. Генрі поплентався сам далі. Через годину, йдучи навпростець, Білл наздогнав санки і сказав, що вовки порозбігались і никають на всі боки. Раптом на видноті вихопилась вовчиця. Коли санки спинились, вона й собі стала. Шерсть у неї була з легким рудуватим відтінком. Білл замахав погрозливо руками і голосно закричав, але звір не виявляв жодного страху. Та коли Білл витяг рушницю, вовчиця щезла.

Цього вечора отаборились рано, бо троє собак не могли везти санки так швидко й такий тривалий час. Вночі вовки ставали чимдалі сміливіші, будили людей і підходили дуже близько.

Розділ III

ГОЛОДНЕ ВИТТЯ

За ніч не пропав жодний собака. Людям трохи відлягло від серця, і вони рушили далі. Коли запряг зав’яз між стовбуром та величезним валуном, довелося розпрягти собак. Одновухий скористався нагодою і побіг до вовчиці. Білл дістав рушницю і незабаром зник з очей. Раптом пролунав постріл, за ним ще два. Генрі почув страшенне скавуління та гарчання і зрозумів, що Білла і Одновухого серед живих більше немає. Останніх двоє собак, зовсім перелякані, тулилися до ніг Генрі.

Він рушив далі, тягнучи санки разом з собаками. Та пройшов він небагато. Тільки-но стало смеркати, він спинився на ніч. Однак виспатись йому не судилося, бо вовки підійшли майже до самого вогнища. Увесь час Генрі підтримував яскравий вогонь, знаючи, що тільки цим він може врятуватися. Коли вовки були надто близько, Генрі кидав у них головешками з вогнища.

На ранок Генрі був знесилений і змарнілий. Ще потемки він зварив собі снідати, а коли розвиднілося й вовча зграя відійшла, зрубав кілька молодих ялин і влаштував на великих деревах щось схоже на поміст. Туди він поставив труну і пішов далі.

Порожні санки легко мчали за собаками, що гнали чимдуж, як і людина, добре розуміючи, що треба якнайшвидше дістатися форту Мак-Геррі. Вовки вже зовсім осміліли і бігли поруч. Дуже рано Генрі отаборився і припас якнайбільше хмизу та гілля.

Він не спав цілу ніч, а обабіч щільно тулилися до нього собаки. Чоловік налічив добрих два десятки вовків, що пожадливо зиркали на нього або спокійно спали на снігу. Він задрімав, а коли прокинувся, побачив перед собою руду вовчицю. Генрі взяв головешку, і вовчиця відразу втекла.

Зранку Генрі зробив одчайдушну спробу рушити в дорогу, та нічого не вийшло. Він прогаяв пів дня, щоб дістатись до сухої ялини, що стояла недалеко, розкладаючи в тому напрямку усе нові вогнища. Опинившись нарешті біля дерева, він роздивився, де більше хмизу, щоб у той бік звалити ялину.

Вночі Генрі прокинувся так, наче хтось його штовхнув. Вовчиця стояла за якийсь ярд від нього. Він машинально схопив головешку й одразу пошпурив її у роззявлену пащеку. Вовчиця відскочила, заскигливши з болю. Чоловік прив’язав до правої руки кілька запалених соснових гілок, щоб вогонь будив його, коли він засне. Все йшло гаразд, але раз він погано прив’язав гілки, заснув і не відчув, як той жмут відпав. Генрі прокинувся, коли всі вовки порвалися на нього. Він інстинктивно скочив у багаття, і почався вогняний бій. Чоловік мав грубі рукавиці, тож цілими пригорщами хапав жар і розкидав на всі боки. На щастя, вовки підступили, але зникли обидва собаки. Генрі розклав багаття широким колом, а сам залишився всередині. Вовки порозлягались навколо багаття і завили.

На ранок вогнище вже догорало. На чоловіка скочив вовк, але потрапив у полум’я. Звір з переляку відповз від багаття. Генрі заснув, а прокинувшись, побачив, що в проході стоїть вовчиця і пильно на нього дивиться. Трохи згодом він знову прокинувся. Вовків уже не було. Чути було людські голоси, повискування собак. Четверо санок прямувало до нього під дерева. Чоловік шість оточили Генрі. Вони трясли його й штурхали, намагаючись привести до пам’яті, і питали, де лорд Альфред, чи його з’їли вовки. Генрі сказав, що лорд у труні на деревах, біля останньої стоянки.

ЧАСТИНА ДРУГА

НАРОДЖЕНИЙ У ПУСТЕЛІ

Розділ І

БІЙ ЗУБАМИ

Вовчиця перша почула людські голоси й скавучання запряжених собак, і вона ж перша відскочила від безпорадної людини в колі пригаслого полум’я. Вовки чкурнули слідком за вовчицею.

З вовчицею побігли один із вожаків зграї, худий старий вовк, який мав тільки ліве око, та задирливий триліток. Усі троє залицяльників мали на собі сліди від зубів вовчиці, але вони ніколи не відповідали їй тим самим, не боронились. Між собою вовки гризлись як скажені. Згодом вожак і старий вовк загризли трилітка, а коли молодий вожак обернув голову, щоб зализати собі рану на плечі, Одноокий вгородив йому в шию зуби, завдавши смертельної рани.

Минали дні по днях, а вовчиця і Одноокий не розлучались. Вони дісталися до річки Маккензі й однієї ночі вони побачили людей – індіанський табір. Запахи людей вовчиці були знайомі до найменших подробиць.

Розділ II

ЛІГВО

Два дні й дві ночі блукали вовчиця й Одноокий навколо індіанського табору. Та якось їх налякав постріл, тож вони побігли геть. За кілька миль у підмитому березі вовчиця знайшла печеру, у якій народила п’ятеро вовченят. Старий вовк був здивований, а вовчиця охороняла дітей навіть від нього. Одноокий подався добувати поживу родині. Він натрапив на дикобраза, але не зміг дочекатись, поки він відкриється, тож побіг далі. Згодом дикобраза поранила рись, але й дикобраз добре пошкодив рись, і вона втекла. Одноокий поніс пораненого дикобраза вовчиці.

Розділ III

СІРЕ ВОВЧЕНЯ

Четверо вовченят мали рудуватий відтінок, а одне цілком вдалося в батька і було сірим. Воно найменше спало і любило досліджувати світ навколо. Вовченя найголосніше гарчало й сердилось дужче, ніж інші. Як і більшість житців Пустелі, воно рано спізнало голод, бо батько перестав приносити м’ясо, а в матері пропало молоко. Усі його брати і сестри загинули від голоду.

Розділ IV

СТІНА СВІТЛА

Коли матері не було вдома, сіре вовченя здебільшого спало, а прокинувшись, намагалося сидіти тихенько. Одного дня страх і слухняність зникли і вовченя вийшло назовні. Воно відчувало цікавість до всього навкруг. На нього випадково наскочила білка, і воно зіщулилось й загарчало, але білка злякалася не менше. Трохи згодом його налякав дятел, але вовченя відважно продовжувало мандри. Зовсім випадково воно наскочило на хитро заховане гніздо куріпки, де були семеро маленьких куріпченят. Вовченя зжерло увесь вивід, та раптом на нього налетіла куріпка. Відбувся його перший бій, з якого воно ганебно втекло. На своєму шляху воно зустріло ще й ласицю і ласеня. Ласиця кинулася на ворога, але вовчиця примчала на порятунок сина і вбила ласицю.

Розділ V

ЗАКОН ПОЖИВИ

Два дні спочивало вовченя, тоді знову вилізло з печери і з’їло ласеня, чию матір вони з’їли вдвох із вовчицею. Бажання вбивати зростало в ньому щодень, і воно плекало в собі голодну мрію зловити колись оту білку, що своєю тріскотнею завжди сповіщала всіх звірят про його наближення.

Знову настав голод, і це лише робило вовченя мужнішим і розумнішим. Якось вовчиця принесла рисеня. Вона з’їла увесь рисячий вивід, і скоро у печеру прийшла рись. Між вовчицею і риссю відбувся лютий бій. Рись загинула, але й вовчиця тиждень лежала без сил. У тому двобою вовченя теж отримало поранення в плече.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

БОГИ ПУСТЕЛІ

Розділ І

ТВОРЦІ ВОГНЮ

Якось вовченя вперше побачило людей – п’ятеро чоловіків-індіанців. Один з них підійшов до вовчати й нагнувся до нього. Звіря припало до землі, вискаливши ікла. Людина сказала, сміючись: “Дивіться, які білі зуби!” Та коли чоловік спробував взяти його, вовча вп’ялося зубами в його руку. Чоловік вдарив вовченя, і воно заскімлило. На порятунок прибігла вовчиця, і враз один з індіанців здивовано вигукнув: “Кічі!”.

Вовчиця припала животом до землі, тихо заскавучала й замахала хвостом. Чоловік підійшов до вовчиці й поклав руку їй на голову. Вона не вкусила його, а тільки нижче припала до землі. Інші індіанці оточили її, торкали, гладили, а вона й не думала опинатись.

Індіанець на ім’я Сивий Бобер сказав, що батько Кічі був вовк, а мати була собака. Рік тому Кічі втекла. Тепер вовчиця і вовченя належали Сивому Бобру. Чоловік назвав вовченя Білим Іклом.

Біле Ікло побачив ціле індіанське плем’я, яке кочувало.