Джек Лондон — Біле Ікло (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

ЧАСТИНА ПЕРША

ПУСТЕЛЯ

Розділ І

УСЛІД ЗА ПОЖИВОЮ

Північна Пустеля – самотня, холодна, жорстока, але життя прийшло й сюди, бо замерзлою річкою пробирався запряг собак, схожих на вовків. На санках, зроблених з грубої березової кори, був прив’язаний вузький довгий ящик, у якому лежав мертвий чоловік. Крім труни, були ще й інші речі: укривала, сокира, кавник, сковорода. Поперед собак йшов на лижах чоловік. За санками плентався другий. Чоловіки, яких звали Білл і Генрі, були загорнені в хутра й м’які вичинені шкури. Їхні вії, щоки й губи геть узялися інеєм, облич не видно було зовсім.

Коли короткий день почав мерхнути, здалеку долинуло кволе виття. Генрі сказав, що вовки йдуть за ними. Білл відказав, що у вовків зараз скрута з м’ясом. Коли вже зовсім смеркло, вони отаборились. Коли Білл годував шістьох собак, то дав кожному по рибині, й однієї рибини не вистачило, тому довелося витягти з торби ще одну. Генрі не вірив, коли Білл сказав йому про це, але Білл вважав, що до них приєднався вовк.

Собаки перелякалися виття і тиснулися так близько до вогню, аж їм займалася шерсть. Білл вважав, що мертвий у ящику щасливіший, ніж вони з другом. Він тільки не розумів, чому цей покійний лорд, у якого було все, заперся сюди, на цей Богом забутий край світу.

Вовки кільцем оточили табір, і неспокій собак дедалі більшав. Чоловіки журилися, що в них залишилося лише три набої. Згодом Генрі заліз у свою постіль. Він уже засинав, коли Білл розбудив його і спитав, чому ж їхні собаки не кидаються на того вовка, що приходить їсти рибу.

Вогнище догорало, Білл і Генрі спали. Кільце вогненних очей, яке оточувало табір, змикалось дедалі тісніше. Коли якась пара очей присувалася занадто близько, собаки починали сердито гарчати. Білл виліз з-під укривала й підкинув ще хмизу в огонь. Його погляд спинився випадково на собаках, яких тепер було семеро. Та вранці товариші побачили лиш п’ятеро собак: Феті зник.

Розділ II

ВОВЧИЦЯ

Поснідавши й склавши на санки свої убогі пожитки, люди залишили привітне вогнище й рушили в темряву. І одразу ж почулося дике й тужливе виття. Сіре денне світло трималося до третьої години, а тоді й воно згасло, і почалася полярна ніч. Коли смеркло, хиже виття стало дужчати. Білл надіявся, що вовки натраплять на якусь дичину, а їм дадуть спокій.

Товариші зупинились на спочинок. Коли Білл годував собак, то добре вгрів палицею вовка, але той встиг потягти пів рибини. Генрі припустив, що то приручений вовк. Вночі вовки були зовсім близько від вогнища. Білл мріяв, щоб вони з товаришем уже під’їжджали до Мак-Геррі.

Вранці виявилося, що зник ще один собака – Фрог. Генрі люто проклинав Пустелю, що забрала в них найдужчого з цілого запрягу. Поснідавши похмуро, вони запрягли решту собак у санки і рушили. Коли після полудня посутеніло, переслідувачі знов підступили ближче. Собаки лякалися, шарпались. Генрі з Біллом не раз мусили розплутувати посторонки, і це ще більше гнітило їх.

Ввечері Білл прив’язав собак до жердини з надією врятувати їх. Та пізніше зчинився гамір серед собак. Одновухий люто гриз жердину і поривався у темряву. Генрі зрозумів, що то прийшла вовчиця. Стало ясно, що воно з Феті й Фрогом: вовчиця приманювала собак, а тоді зграя загризала їх. Білл вважав, що то її він почастував тоді дрючком. Товариші здогадалися, що ця вовчиця колись була прирученою. Білл хотів застрелити її.

Вранці виявили, що Спенкер зник. Хоч собаки були прив’язані, Одновухий міг перегризти йому ременя. Коли вони вже були в дорозі, Генрі знайшов оцупок, що лишився від Спенкера. Це свідчило про те, що вовки з біса голодні. Коли почало смеркатися, Білл взяв рушницю і сказав Генрі йти вперед. Генрі запротестував і просив триматися санок, але Білл пішов, щоб застрелити вовчицю. Генрі поплентався сам далі. Через годину, йдучи навпростець, Білл наздогнав санки і сказав, що вовки порозбігались і никають на всі боки.

Раптом на видноті вихопилась вовчиця. Коли санки спинились, вона й собі стала. Чоловіки стежили за чудною твариною. Звір дивився сумним голодним поглядом. Шерсть у неї була з легким рудуватим відтінком, який то з’являвся, то зникав, вводячи тим в оману. Білл сказав, що це чистий тобі ескімоський собака, і то здоровий. Він замахав погрозливо руками і голосно закричав, але звір не виявляв жодного страху. Білл витяг рушницю, і тоді вовчиця щезла. Стало зрозуміло, що вона знає про зброю.

Цього вечора отаборились рано, бо троє собак не могли везти санки так швидко й такий тривалий час. Чоловіки рано повкладалися спати, а Білл спершу поприв’язував собак так, що вони не могли дістати один до одного. Але вовки ставали чимдалі сміливіші й навіть серед ночі будили вже людей. Вони підходили так близько, що собаки починали казитися з ляку.

Розділ III

ГОЛОДНЕ ВИТТЯ

За ніч не пропав жодний собака. Людям трохи відлягло від серця, і вони рушили далі. Коли запряг зав’яз між стовбуром та величезним валуном, і, щоб привести все до ладу, довелося розпрягти собак. Тоді Одновухий побіг до вовчиці. Вона все заманювала його, а Білл не міг дістати рушниці з-під перекинутих саней.

Коли Білл дістав рушницю, Генрі гукнув йому, щоб був обережний. Генрі сів на санки й став чекати, що буде далі. Білл незабаром зник з очей, але час від часу поміж кущів та ялин, що росли окремими купками, з’являвся і знову щезав Одновухий. Генрі зрозумів, що становище його безнадійне. Собака бігав по зовнішньому колу, а вовча зграя бігла по внутрішньому, коротшому. Раптом пролунав постріл, за ним ще два, і Генрі зрозумів, що Білл уже вистріляв усі свої набої. Потім почулося страшенне скавуління та гарчання. Генрі розпізнав перелякане виття Одновухого. Генрі зрозумів, що Білла і Одновухого немає. Останніх двоє собак, зовсім перелякані, тулилися до ніг Генрі.

Він рушив далі, тягнучи разом з собаками санки. Та пройшов він небагато. Тільки-но стало смеркати, він спинився на ніч і припас собі чимало хмизу; тоді нагодував собак, зварив вечеряти, поїв і постелився коло самого вогню. Однак виспатись йому не судилося, бо вовки підійшли майже до самого вогнища. Увесь час Генрі підтримував яскравий вогонь, знаючи, що тільки цим він може врятуватися. Обидва собаки жалібно скавучали й тулились до нього. Вся зграя опинилася, може, на відстані одного стрибка від Генрі. Тоді він почав вихоплювати головешки з вогнища й кидати ними у звірів.

На ранок Генрі був знесилений і змарнілий. Ще потемки він зварив собі снідати, а коли розвиднілося й вовча зграя відійшла, зрубав кілька молодих ялин і, прив’язавши їх навхрест до стовбурів великих дерев, зробив щось наче поміст. Потому, перекинувши через нього мотузки від санок, за допомогою собак підняв і поставив там зверху труну.

Потім Генрі рушив у дорогу. Порожні санки легко мчали за собаками, що гнали чимдуж, як і людина, добре розуміючи, що треба якнайшвидше дістатися форту Мак-Геррі. Вовки вже зовсім осміліли і бігли спокійною риссю за санками й поруч. Дуже рано Генрі отаборився і припас якнайбільше хмизу та гілля.

Він не спав цілу ніч, а обабіч щільно тулилися до нього собаки. Чоловік налічив добрих два десятки вовків, що пожадливо зиркали на нього або спокійно спали на снігу. Він задрімав неспокійно, з кошмарами, а коли прокинувся, побачив перед собою руду вовчицю. Вона не зводила очей з людини, і кілька хвилин він так само дивився на неї. Нічого погрозливого в ній не було, але її сумний погляд свідчив про великий голод. Дикий жах пойняв Генрі. Він похапливо сягнув рукою до головешки, але тільки він схопив її, як вовчиця втекла: видимо, вона вже звикла, що в неї чимось кидали. Цілу ніч він одганяв запаленими головешками голодну зграю.

Зранку вовки щільним кільцем оточували вогнище. Генрі зробив одчайдушну спробу рушити в дорогу, та нічого не вийшло. Він прогаяв пів дня, щоб дістатись до сухої ялини, що стояла недалеко, розкладаючи в тому напрямку усе нові вогнища і маючи весь час напохваті головешки. Опинившись нарешті біля дерева, він роздивився, де більше хмизу, щоб у той бік звалити ялину.

Ніч була така самісінька, як і попередня, тільки що йому й зовсім стало несила боротися зі сном. Раз він прокинувся так, наче хтось його штовхнув. Вовчиця стояла за якийсь ярд від нього. Він машинально схопив головешку й одразу пошпурив її у роззявлену пащеку. Вовчиця відскочила, заскигливши з болю. Чоловік прив’язав до правої руки кілька запалених соснових гілок, і тільки-но очі йому заплющились, вогонь, припікши руку, розбудив його. В такій спосіб він пильнував кілька годин. Все йшло гаразд, але раз він погано прив’язав його, заснув і не відчув, як той жмут відпав. Генрі прокинувся, коли всі вовки порвалися на нього. Він інстинктивно скочив у багаття, почався вогняний бій. Грубі рукавиці деякий час захищали його руки під вогню, і він цілими пригорщами хапав жар і розкидав його на всі боки. Але так не могло тривати довго. На щастя, вовки підступили.

Обидва собаки зникли, і Генрі добре знав, що їх з’їли вовки. Тоді він розклав багаття широким колом, сам бувши всередині. Вовки порозлягались навколо багаття і завили.

На ранок вогнище вже догорало. Хмизу не стало, треба було ще припасти. Генрі спробував вийти зі свого вогняного кільця, але побачивши, що це безнадійно, він повернувся назад. У цей час на нього скочив вовк, але потрапив у полум’я. Звір з переляку відповз від багаття.

Вогнище догорало. Генрі заснув, а прокинувшись, побачив, що в проході стоїть вовчиця і пильно на нього дивиться. Трохи згодом він знову прокинувся. Вовків уже не було. Чути було людські голоси, скрип полозків та упряжу й нетерпляче повискування собак. Четверо санок прямувало до нього під дерева. Чоловік шість оточили Генрі. Вони трясли його й штурхали, намагаючись привести до пам’яті, і питали, де лорд Альфред, чи його з’їли вовки. Генрі сказав, що лорд на деревах, біля останньої стоянки. Знесилений Генрі заснув, його поклали на укривала. Звідкись іздалеку долинало голодне виття вовчої зграї. Не здобувши людини, вона тепер бігла іншим слідом.

ЧАСТИНА ДРУГА

НАРОДЖЕНИЙ У ПУСТЕЛІ

Розділ І

БІЙ ЗУБАМИ

Вовчиця перша почула людські голоси й скавучання запряжених собак, і вона ж перша відскочила від безпорадної людини в колі пригаслого полум’я.