Стислий переказ, виклад змісту
Борис Харчук
Шайтанка
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Під терен-деревом сидить Вовчиця – ясирна до смерті робітниця і робить своїй рідній дочці водномить аж три пильні роботи: пасе очима великі табуни, руками пряде чесаний кужіль і колише ногами в колисці косооку дитину. Так іде день, і так заходить вечір. Вовчиця сива, стара, плеската – самі жили й кості, тому й ім’я і звання – Вовчиця. Її коси посіклися і вилізли, очі запали, груди присохли і сховалися в ребра, губи потріскались, у ранах. Вона без сорочки, на плечах дрантя без рукавів, а замість спідниці – латаний мішок.
Вовчиця пасе, пряде, колише. А їсти їй – у черепку, як собаці. Вона біжить, завертає табуни. Вертається і веде нитку і, ведучи нитку, ворушить зраненими губами: “Люлі, люлі, татарчатко, а по доньці онучатко”.
Тут чужина. Її вуха вловлюють шелест. То вітер. Цей вітер з ще дальших лісів. Віявся-віявся і знайшов її. Вітер влітає їй у душу і ширяє у грудях. Він пахне і бентежить. Сипле вишневим цвітом і гойдає дніпровою хвилею. Цвіте барвінком і шерхотить колоссям. Дихає дібровою і дзвонить листям. І вона бачить себе у вітрі дитиною, дівчиною, молодицею.
…Край городу під вербою над річкою вона заплітає косу. Її коси довші, густіші й розкішніші, ніж плакуче вербове віття. Він дивиться на неї з коня, кивнув і моргнув їй. Вона скрикнула, засоромилась, а коли взяв її за руку, не пручалася.
Він був козак, вона – його наречена. Трубить похід, не плаче і не жалкується: виводить молода вороного, вкриває хустиною сідло і подає праведну зброю. Він гнав у похід, а вона стояла на могилі, ламаючи руки, їй на губах пахне його палкий поцілунок. Вона не встигла ні побути з ним, ні наобійматися.
Він прилітав, як вихор. Шапка набакир, чорний вус висівається… Вона кидалась до нього, розпростерши руки. Він зіскакував з коня і ставив її до себе, торкався пальцями її кіс. Вона дивилася на нього й доростала до його очей. Він брав її під свою кирею – ховав од людей своє щастя. Вони кохались і так стали чоловіком і жінкою.
І вона народжувала сина, дочку… не так боялася, побиваючись за ним, як бідкалася за дітьми й тому допоминалася в нього, чому він не встає з коня, а все у похід і в похід, навіщо це життя між війнами? А він відказував: хіба не знаєш? Наші річки течуть молоком і медом, наші береги гомонять колоссям – захід і схід ідуть на нас, південь і північ нам не дають спокою.
Вона з дітьми, одне на руках, а друге держиться їй за спідницю, проводила його, свого мужа, в похід. Вони схопили і повезли його в свою столицю.
Вовчиця дивиться на вітер і бачить у вітрі: її чоловік забитий у кайдани, а на вогні шкварчить котел – мідний бак. Чоловіка вкинули туди, а вона каже: “Він не вмер: він перейшов у вогонь”.
Виховувала сина і наставляла брати у голови сідло, а в боки стремена; виховувала дочку: наставляла вставати з зіроньками, саджати м’яту – пам’ять про батька-матір, садити барвінок – пам’ять про увесь рід. І великий світ озивався до неї терен-деревом.
Виріс син, збирає його в похід і просить не забувати про родину. Вона подає йому праведну зброю, а сестра-малоліток дарує вишиту хустинку і просить, щоб брат не гаявся, щоб не відстав од війська.
Вовчиця ловить губами вітер. Вітер гоїть їй рани. І вона бачить у вітрі: її син забитий у кайдани, його скидають ребром на гострий гак. І вона каже: “А він не вмер: він перейшов у слово”, “Ні дід, ні батько, ні чоловік, ні син – ніхто з них не вмер і не пропав: всі перейшли у вогонь і в слово. Я гріюся, але мене й пече”.
“Вони всі перейшли у вогонь, у слово, а я ніяк не можу перейти в землю, – вишептала й замовкла.
Палить і сліпить сонце. Вона все погойдується. Її кістки тарахкотять, як каміння: жива, ще живе, ще не вмерла… Вовчиця ледве дихає. В грудях пече. Це пече страшне і грішне життя.
…Якось жила, дочка росла, росла і виросла. Жали ниву. Виорали мислями, сльозами засіяли. Вродила. Жнуть. Вона пішла винести обід, а дочка із серпом. В неї дочка завзята і жвава. Змалечку, піддівчам схотіла заквітчатися, різала в неділю барвінок і відрізала собі мізинчика. Несе їй обід, квапиться, згадала відрізаний пальчик і усміхнулася, а поле куріє, димить. Орда наступила, зайняла її одиначку і відступає хмарою.
Покинула обід і летить: взяли татари дочку, нехай і її беруть і женуть. Летіла і кричала. Дочка почула. Оглянулась і крикнула: “Вернися, матінко, вернися, рідна: вже мене не віднімеш і сама загинеш”.
Вона впала й дерла під собою яму, закопувалася в землю. Тиждень лежала в полі, а потім приволоклася додому. Подивилась на Матір Божу й сказала: “…Будемо жити удвох”. І вона почала жити – ввійшла у тяжку працю. Орала й копала, сіяла і садила, поливала й полола, косила й молотила… Мовчала і робила. Восени, перед зимою, йшла на село, тяглася серединою й, зупинившись, гукала: “Люди, хто має синів, беріть мій хліб і годуйте, нехай хлопці ростуть”. Ступала далі, гукаючи: “Люди, хто має дочок, беріть мої полотна, шийте придане”.
Швидко старіла й не лякалася буднів. А в свято не мала де подітися. Відчиняла скриню й розмовляла з чоловіковою, з синовою й доччиною сорочками, що залишила собі на пам’ять, інші роздала. Вона дивилася на доччине придане, думала, на яких невольничих базарах, де, на яких нелюдських торгах, у які землі запродано її кровинку?
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Живе – нікого й нічого не боїться: ні пана, ні ясиру, ні смерті. Рівненько складає чоловікову, синову й доччину сорочки, зачиняє скриню – зачиняє своє свято.
Глянула у вікно: татарва веде полон. Нікуди не втікала – стара. Її зайняли і погнали. Гнали полон з дітьми, гнали з дівчатами, а вона у третьому – серед жінок і бабунь. Догнали до Перекопу, стали кошем і взялися паювати: кому що впаде? Вона впала низькому і кривоногому. Звідки їй було знати, що зятеві?
Низький, кривоногий узяв її попри коні на ремінь. Кінь побіг дорогою, а вона терниною. Оглянеться – кров заливає сліди, а чорний ворон залітає й іспиває її кров.
Стидкий, бридкий, поганий, в’їхав, гарцюючи, у свій багатий кам’яний двір, втягнув за собою її й загалакав: “Вийди, любко, вийди, дружино, – я привів тобі до смерті робітницю!” Дружина почула. А поглянула, що він привів стару, нездалу бабу, розсердилася й розсварилася: “Навіщо це стерво? Було її не вести, було її там зарубати!” Чоловік сказав: “А навіщо її рубати? Нехай пасе табуни, нехай пряде кужіль і колише дитину. Здужає”. Його дружина гнівно повела бровою і загадала старій три роботи. Махнула лівою рукою – мізинного пальчика нема: дочка. Мати впізнала дочку. А дочка не схотіла впізнати рідну матір.
Вовчиця сидить, сидьма ціпеніючи. Всередині їй визимніло, спустошіло, не чутно, чи у неї єсть серце. Вона бере на плечі колиску з дитиною, бере в руки кужіль і жене табуни на пашу. Ступає голодна – глуха і німа, як нежива.
Раділа, що має онука. Воно лежить у сповитку і всміхається до неї чорними очима й пухлими губками. Вона бере його на руки, носить і цілує. “Нехай вони вважають мене худобиною, нижче худобини, а я буду робити на них і любити їх. Я буду старатися, я витягнуся до останньої ниточки”, – думала вона. Зрідка, інколи бачить низького і кривого і завжди чомусь відвертається від нього. Зрідка, інколи бачить дочку – м’які сап’янці, на руці діаманти-самоцвіти! – й низько опускає стару голову.
Дитину в неї відбирає німий кастрат-євнух. Не могла його любити. Віддавала йому сповиток і тремтіла: він грубо бере дитину, наче поліно. Вона стала робити ще дужче, ще тяжче і стала годити ще вірніше, ще завзятіше не тільки зятеві, дочці, а хлопчикові й поготів; леститься й до ненависного, гидотного євнуха.
Вона не вгамовувалася: працює і горить. Ні зять, ні дочка не те що з нею не забалакають, вони й не дивляться в її бік: тягне, то й добре, а здохне, закопають, як гнилятину, та й по тому. А вона заганяє себе, недоїдає з черепка, відриваючи собі від рота, аби їх не об’їсти.
У своїх палких думках бачила хлопчика підлітком, ставним, гарним парубком і, що гріха таїти, в думках одружувала його, сподіваючись уздріти правнуків.
Так минав час. Їй невтямки, що вона минається під терен-деревом. Вона вговтала, переконала, запевнила себе, що так і треба. Займає табуни, жене табуни, несе на плечах колиску, несе в руках пряжу. Тяжко? Хіба первина?
Де не ступить – з її сліду росте будяк, куди не поверне своїми вирлами – там з’являється полин. Губи шпарко шепотять: “Я нізащо не оглядатимусь, я нізащо не дивитимусь. Я буду пасти очима табуни, буду прясти і колисати дитину”. Так і вчинила, але не могла себе перемогти: будяки росли їй у голові й кололи серце, а гіркий дим полинів пхався у ніздрі, до рота.
І тоді знову війнув свіжий вітер. Вона знову побачила у вітрі все своє життя.
Вовчиця дихала – вона ще сама творила вітер, але нічого в ньому не бачила. Перед нею було темно. Над нею всихало терен-дерево. Вона боїться поворухнутися, а ще більше боїться оглянутися, кинути своїми вирлами: де ступить – вимахнуть будяки, куди спрямує погляд – зародять полини.
Сидить, не дише: думає. У неї в душі щось робиться – її мучить і давить. Кричати, кликати на поміч? Кого? Вовчиця глухо стогне, і цей стогін не спотворює її, навпаки, він начеб додає їй сили. Вітер з рідної сторони з’єднався з її диханням. Уста рознялись. Вона каже: “Наші ніхто не вмирають, наші всі-всі переходять у вогонь, у слово – і живуть”.
Вовчиця питає: “Доню-доню, а в що ж перейшла ти? Потурчилася, побусурманилась для багатства великого, для лакомства нещасного…” Вона підхопилася і заламала руки. Взяла дитину, колисала й співала: “Люлі-люлі, татарчатко, а по дочці онучатко! Бо дай табуни виздихали, бодай кужіль спопелів, бодай дитя скам’яніло!” Це учув німий кастрат, вірний євнух: він завжди назирає за нею, як тінь. Доніс – і вибігла дочка. Зла і сердита, як крива шабля. Розмахнулась, їй на руці зблиснули перстені-самоцвіти, і вона вдарила Вовчицю в лице. Вовчиця й не скривилася, а спокійно промовляє: “Я тебе, доню, згодувала, але ні разу не зачепила й пальцем”.
Дочка оступилась, стоїть і, не вірячи, раптом запитує: “А по чому ти, чортице, здогадалася, що я твоя дочка? Ти не брешеш, шайтанко?” — “Мізинчик – твій пальчик: ти зрізала його з барвінком”. Дочка перемінилася. “Мамцю, матусю!” – кинулася до неї. Обіймає, обіцяє золото. А Вовчиця сказала, що хоче в рідну землю. Дочка вволила її волю: дала коня. І Вовчиця сказала коневі: “Вези мене погибати…”
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Пакети дой-пак — це універсальне та популярне рішення для пакування широкого спектра продукції. Їхня основна…
Вибір якісної кавомашини чи кавоварки — це ключ до ідеальної кави в домашніх умовах або…
Світлодіодні лінійні світильники стали популярним вибором для освітлення як в домашніх умовах, так і в…
Сучасне промислове обладнання вимагає високої надійності та ефективності. Одним із найзручніших рішень для підйому вантажів…
Книги залишаються важливою частиною культурного життя, незважаючи на розвиток цифрових технологій. Якісний друк книг забезпечує…
Коли справа доходить до вибору надувного човна для риболовлі, відпочинку на воді чи активного відпочинку,…