Богдан Лепкий — Мотря (стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту

Історична повість “Мотря” є першою з п’яти повістей про українського гетьмана Івана Мазепу (1639–1709)

ТОМ ПЕРШИЙ

Пам’яті батька

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ЦАР

До Києва приїжджає московський цар Петро І і його фаворит Олександр Меншиков. Їх гостинно і щедро приймає гетьман Іван Степанович Мазепа. На бенкеті в честь царя зібралося багато козацьких старин. Добре впившись, Петро І говорив, що переможе шведського короля Карла ХІІ, завоює Царгород, почепить на хрест Софії, Середземне море флотом своїм замкне і на Індію піде. А ще він хотів розбити дніпровські пороги і пустити флотилію під ніс турецькому султанові.

СЛУХАЙ, ЩО МЕНШИКОВ СКАЖЕ

Поки п’яний цар спав, у іншій кімнаті генеральні старшини, полковники, інші гості розмовляли про політику. Мазепа тихо розмовляв з Меншиковим, а старшини прислухалися. Царський фаворит радив гетьману старатися не втратити царської ласки, бо проти Мазепи свідчать його ж люди. Гетьман відповів, що не пора починати хатньої війни − треба думати про заграничного ворога, Карла ХІІ.

Коли цар уже від’їжджав додому, наказав Мазепі готувати кулі і порох, ремонтувати мости, реквізувати коней, а найголовніше − людей своїх крізь густе сито перепусти: хто не цілком надійний, того геть. На прощання цар сказав: “Тепер пора на діло. Числю, гетьмане, на тебе… Слухай, що Меншиков скаже…”. Ці слова не сподобалися Мазепі, бо невже він,старий та досвідчений політик, має слухатися колишнього бублейника, який вибився в князі.

По від’їзді царя почали прощатися з гетьманом і старшини. Генеральний суддя Василь Кочубей спішив у свій хутір Ковалівку, бо у новому дворі було чимало роботи, хоч там і порядкувала його жінка Любов Федорівна.

НЕ ЛИШ МОЛОТОМ, АЛЕ Й МЕЧЕМ

Біля гетьмана залишилися найближчі до нього: миргородський полковник Данило Апостол, лубенський − Зеленський, компанійські полковники Кожухівський і Андріяш, генеральний хорунжий Іван Сулима і найближчі з усіх Орлик і Войнаровський. В їх товаристві гетьман пішов на вал, щоб подивитися, як буде відпливати на галері цар.

Всі погодилися з гетьманом, що Київ − дуже гарний, але нещасливий город, немає йому спокійного життя. Що одне покоління збудує, то друге руйнує, і навіть свої не вміють свого пощадити, не знаючи ціни йому. Мазепа сказав, що коли Бог дозволить йому ще декілька літ прожити, то збудує в Києві камінну бібліотеку і галерею. Але будувати треба не лиш молотом, а й мечем.

НЕЗНАЙОМІЇ

Молодий гетьманський канцелярист Іван Чуйкевич доложив Мазепі, що цар щасливо від’їхав, але коли люди стрічали його на дорозі, царські драгуни кнутами розганяли людей, дехто попадав коням під ноги, одного хлопчика переїхала карета. Гетьман доручив довідатися, чия це дитина, та допомогти батькам. Зеленський, Войнаровський і Орлик не дивувалися з того, що розповів Чуйкевич: вони дають цареві їздити по собі, а він і їздить і, мабуть, лиш набирає розгону. Недарма називають царя антихристом.

Під час вечері зі своїми найвірнішими людьми Мазепа сказав, що москалів манить українська родюча земля, ріки, Чорне море, і всі чули, що цар мріє розбити пороги, щоб з усіх сторін світу до його зимної і бідної столиці привозити всяке добро. І в Україну він хоче поселити своїх людей. А гетьманом хоче керувати, наче лялькою.

Раптом у сінях почувся шум, і в кімнату зайшов старий сивий дід. Він не назвався, не сказав, скільки йому літ, але гетьман дозволив йому сказати своє слово. Старий говорив, що прийшов сюди, бо йому жаль гетьмана і цілої України, великої руїни. Дід казав: “Не бійся, гетьмане, ізміни! Бійся, щоб не змінив її!”. “Кому?” − спитав Мазепа. “Ідеї. Будь вірним її до сконання, умри для неї…” − відповідав дід. Вказуючим пальцем на груди гетьмана, де висів орден св. Андрея, дід гукнув: “Двигни цей камінь, двигни! Він тяжкий, але ще тяжче наше життя…”

Коли дід пішов, Пилип Орлик сказав, що дід говорив правду. Орлик став перед Мазепою на коліна, а гетьман наказав встати і принести хрест, що його Хмельницький зі зборівського походу привіз. Усі присяглися постояти за свої права, за волю й за славу України. “Сталося!” − сказав гетьман і підняв хрест угору, щоб покликати у свідки Бога і всіх святих. Мазепа заприсягся робити так, щоб весь край рідний з військом Запорозьким ні під царем, ні під королем, ні під ханом, ні під жодним ворогом не загинули, лиш осталися вольними і незалежними однині і довіку віков!

НІЧ

Вночі гетьман не спав. Боляче було Мазепі, що поставив Господь Україну на порозі з Азії в Європу. Кують її, мов залізо, а тепер появилося двоє ковалів − Карло і Петро. Один геніальний варвар, а другий фантастичний герой. Обидва хочуть підбити весь світ і перетворити його на свій лад. Оба молоді, а він поміж ними, як батько… Гетьман вирішив дуже уважно приглядатися до того великого двобою і коли доля перехилюватиме успіх на бік одного з них, і собі перейти туди. Щастя, видимо, хилилося на бік Карла XII. Це було гетьманові по душі. Найбільший клопіт для гетьмана був зі старшиною. Ці зажиточні люди мали маєтки, землю, двори і боялися втратити. Таких, що на них можна покладатися, було небагато: Войнаровський. Орлик, Горленко, Ломиковський, Кожухівський, Андріяш і ще, може, дехто.

До гетьмана зайшов карлик, якого колись Петро прислав Мазепі в подарунок за валку дичини з гетьманських лісів. Карлик говорив, що скучно тепер на світі, та незабаром зробиться весело: “Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа!”. Карлик натякав, щоб Мазепа остерігався Кочубея. Іван Степанович знав, що Кочубеєм керує його жінка, яка мріє стати гетьманшею. Мазепа вирішив поїхати до Кочубеїв у гостину, щоб щось розвідати, а заодно побачити свою хрещеницю Мотрю Кочубеївну.

Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

РАНКОМ

Зранку гетьман снідав з Орликом. Генеральний писар говорив про московські здирства й душогубства, за котрі люди вважали відповідальним гетьмана. Мазепа сказав, що треба послати до царя жалобу, та Орлик вважав, що цар про все знає, а роблять його люди так, щоб українці збунтувалися, а тоді б їх винищили до краю. Мазепа наказав все одно написати жалобу до царя, а ще написати лист до Кочубеїв, дуже делікатний, про те, що за 10 днів гетьман приїде у Ковалівку.

НА ФОРТЕЦІ

Після сніданку Мазепа поїхав оглядати роботи на фортеці, яку будували за наказом царя. Там гетьман побачив страшну картину: козаки і люди−робітники працювали в страшних умовах, царські люди били їх, калічили і лаяли. Платні робітникам не видавали, люди навіть не мали нормального одягу.

Під час того огляду фортеці біля Мазепи впав під колеса воза якийсь чоловік. Він був уже старший і помирав. Гетьман хотів доглянути чоловіка, але той назвав Мазепу катом. Іван Степанович не образився. Він пообіцяв чоловіку, що подбає про його онуків−сирот, а його поховає у Лаврі. Умираючий почув на собі гетьманський поцілунок і сконав. Тоді гетьман наказав припинити на сьогодні усі роботи, а потім віддав наказ видати усім робітникам продукти та одяг зі своїх запасів.

МАРІЯ-МАГДАЛИНА

Після того Мазепа відвідав свою маму, яка була ігуменею в одному з Київських монастирів. Мати була на яких двадцять літ старша від свого сина. Для нього ігуменя Магдалина була найвірнішим другом, сповідницею його намірів і планів, учителькою і наставницею. Ніхто не знав того, що вона.

Іван Степанович говорив матері, що хоче визволити Україну, що булава важка для нього. А мати просила: “Двигай цей хрест, мій сину, двигай, Господь його на тебе вложив, терпи! Нічого нема вічного на світі, може, й тій кривді недалекий кінець”. Іван звірився матері, що йому доведеться вибирати між Петром і Карлом. Признався також, що боїться Кочубея, не так його, як Любові Федорівни. Що б сказала мати, якби він засватав Кочубеєву Мотрю? В такому разі Кочубеїха хоч не гетьманшею, а все-таки була би матір’ю гетьманші. Мати нагадала Іванові, що Мотря − його хрещениця, та й він набагато старший від дівчини, але коли Мотря сама згодиться на шлюб, то вона нічого проти не має.

З ГЕТЬМАНСЬКИМ ЛИСТОМ

Іван Чуйкевич зі своїм невеличким кінним відділом віз лист від Мазепи до Кочубея. Опинившись на лівому боці Дніпра, козаки потрапили вночі у пригоду: у невеличкому селі напали на сплячих людей царські люди, що відбилися від своєї команди. Козаки на чолі з Чуйкевичем мусили допомогти селянам. Чуйкевич визволив дівчат і жінок, яких москалі закрили у хаті і підпалили. Іван отримав поранення у плече. Чуйкевич не хотів, щоб у селі знали, хто він такий. Допомігши селянам, він попрощався і рушив зі своїми людьми далі.

У Миргороді Іван з козаками зупинилися у великій корчмі, що її побудував Кочубей і наймав багатій шинкарці. Там їх добре прийняли. Дві красивих шинкарчиних дочки хотіли вивідати, що то за козаки та чого їдуть до Кочубея, але це їм не вдалося. Вночі Іванові не спалося і він забрів до якогось шатра на краю міста, де зустрів діда, який звався Палієвий. Дід був ворожбитом і здогадався, що Іван страждає від кохання. Палієвий сказав: “…Ти не бідний, та вона багатіша, ти не послідній, та вона знатніша, потерпи! Діб’єшся свого, та не легко…” А ще запам’яталися Іванові такі слова діда: “Кривавий дощ паде на білу лелію, на білих снігах пишній квітці зимно…”. Іван нічого не розумів.

Чуйкевич весь час думав про Мотрю, з якою зналися ще дітьми. Два роки тому бачив її в Батурині і був здивований красою дівчини. Ще як дитиною був, то старі Кочубеї змовлялися з його батьками, що подружать своїх дітей, та як воно буде тепер?

У НОВОМУ ДВОРІ

Новий двір генерального судді Василя Кочубея в Ковалівці був чудовий. Пан генеральний суддя любив будувати, а його дружині Любові Федорівні усього було замало.

Мотря любила спостерігати за всіма роботами, що велися в Ковалівці. З нею всюди ходила стара няня, що ще її маму бавила, і тітка − мамина сестра. Коли вони з нянею були в саду, приїхав Чуйкевич.

Батьків дівчини вдома не було. Мотря почала розпитувати про гетьмана, чи здоровий, чи женеться.