Автор Невідомий — Казка про Аладдіна і чарівну лампу (арабська казка) (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

В одному з міст Сходу жив собі бідний кравець і мав він сина, якого звали Аладдіном. Син цей змалку ледарював, тож коли йому минуло десять років, батько вирішив навчити його кравецької справи. Однак Аладдін не міг всидіти в крамничці і так нічого не навчився. З цього горя батько занедужав і помер. Дружина продала все, що залишилося після чоловіка, і стала прясти на продаж прядиво з бавовни, аби прогодувати себе й свого непутящого сина.

Час минав, Аладдінові вже було п’ятнадцять років, але він і не думав братися за розум. Одного разу, коли він, як завжди, бавився на вулиці з хлопчаками, до них підійшов незнайомий. Це був чаклун родом з Магрібу, якому був потрібен саме Алладін. Підкликав чаклун-магрібинець до себе одного з Аладдінових приятелів і почав розпитувати, чий він син, як звати його батька, а коли дізнався про все, підійшов до Аладдіна, відвів його вбік і сказав, що батько хлопця – його брат. Чаклун говорив, що повернувся з далеких країв, мріючи зустріти брата, а тепер дуже засмучений, бо той помер. Аладдін отримав від магрібинця гроші і побіг додому, щоб розповісти матері про дядька. Мати сказала, що в батька не було ніяких родичів. Колись, правда, був дядько, але він давно помер, а інших батькових родичів жінка не знала.

Чаклун-магрібинець наступного дня знову дав Алладіну гроші і попередив, що прийде до нього на вечерю. Хлопець заніс матері гроші, і вона приготувала вечерю. Магрібинець ввечері дуже плакав, цілував землю, де колись зазвичай сидів нібито його брат, з яким він розлучився сорок років тому. Чоловік пообіцяв, що всіляко допомагатиме Аладдіну, адже це його рідна кров. Він запропонував хлопцеві вибрати якесь ремесло, яке той хоче вивчати. Мати розповіла, що хлопець цілими днями ледарює й вештається з хлопцями-баламутами. Тоді магрібинець мовив, що Алладін мусить навчитися ремесла й заробляти на хліб і собі, й матері. Дядько пообіцяв, що хлопець торгуватиме в крамниці дорогих тканин і стане купцем. Почувши ці слова, Аладдін дуже зрадів: адже він був певен, що купці завжди ходять у чистому й красивому вбранні, що всі вони – шановані й багаті люди. Аладдінова мати почула це (а вона все ще мала сумніви щодо магрібинця) і нарешті повірила, що цей незнайомець – справді брат її чоловіка.

Наступного дня магрібинець повів Алладіна на базар і купив йому дороге вбрання. Потім вони подалися в лазню, помилися, напахтились, напилися солодких напоїв. Потім магрібинець знову повів Аладдіна на базар і ходив із ним від крамниці до крамниці, показуючи, як люди купують та продають. Цілий день вони гуляли містом, а ввечері мати, побачивши сина в нових розкішних шатах, невимовно зраділа.

На ранок магрібинець знову з’явився і повів хлопця за місто. Він показував Аладдінові сади, палаци й замки, і щоразу, як вони підходили до якогось саду, палацу або замку, чоловік спинявся й питав, чи купити це для Алладіна. Отак вони йшли, поки втомились, а тоді вступили в один прекрасний сад, де попоїли і звідки відправилися до якоїсь високої гори.

Нарешті вони добулися до того самого місця, до якого хотів привести хлопця цей магрібинський чаклун і задля якого він прибився сюди із далеких країв. Тут вони розклали багаття, чаклун дістав якогось порошку й кинув його у вогонь. У небо знялися стовпи диму, магрібинець почав промовляти якісь заклинання. І враз усе навкруги потемніло, загуркотів грім, земля задвигтіла й розчахнулась. Аладдін налякався і хотів уже тікати, але магрібинець дав йому сильного ляпаса.

Коли земля розчахнулась, у розколині з’явилася мармурова плита, в якій блищало мідне кільце. Алладін отримав наказ взятися рукою за кільце, щоб мармурова плита зсунулася. Ніхто, крім хлопця не міг увійти у скарбницю, у якій лежали найбільші у світі багатства. Чаклун пояснив, що треба не лише взятися за кільце, а й назвати своє ім’я, ім’я батька й діда, а також ім’я матері та її батька.

Аладдін ступив уперед і зробив усе так, як сказав магрібинець. Перед хлопцем відкрилося підземелля з дванадцятьма східцями. Чаклун наказав спускатися в льох, поділений на чотири кімнати. В трьох із них були глечики з червінцями, сріблом та золотими зливками, але їх не можна було брати. Після останньої кімнати мали бути ще одні двері, перед якими знову потрібно сказати своє ім’я та імена батьків і дідів. У склепінні, яке відкриється, має бути лампа. Її потрібно погасити, вилити з неї олію і сховати лампу за пазуху.

Магрібинець зняв із пальця перстень, надів його на палець Аладдінові й мовив, що він вибавить хлопця від будь-якої біди. Алладін виконав усе правильно: пройшов увесь льох, дістався до склепіння, де був чарівний сад, й побачив, що там справді висить лампа. Хлопець поклав лампу собі за пазуху, знову спустився в сад і нарвав з дерев різних самоцвітів, які заховав за пазуху, у кишені, у пояс. Нарешті він майже дістався нагору, і йому лишалося зійти на останній східець, вищий за всі інші, та Аладдін ніяк не міг вилізти на нього, бо набрав занадто багато коштовних самоцвітів. І тоді він попросив магрібинця подати руку. Та той не міг цього зробити. Магрібинець дуже розгнівався й зажадав, щоб хлопець спершу віддав лампу, та вона була присипана самоцвітами. І магрібинець розлютився й почав чаклувати, зашепотів якісь слова і кинув у полум’я жменю чарівного порошку. Земля тоді задвигтіла, мармурова плита знову насунулась на вхід до підземелля, і Аладдін залишився сам. Так чаклун вирішив убити Аладдіна. Він затулив плитою вхід до підземелля, певний, що хлопець загине, і вирушив додому.

Алладін здогадався, що прибулець обманув його, і гірко заридав. Коли Аладдін, журячись, плачучи й заламуючи в розпачі руки, ненароком зачепив персня, перед ним став велетень-джин і запропонував допомогу. Алладін попросив вивести його на землю. Джин допоміг, Алладін опинився на волі й подався до міста.

Вдома він все розповів матері. Наступного дня хлопець хотів їсти, але їжі вдома не було. Мати не мала грошей, щоб піти на базар, тож Алладін дав їй лампу, яку приніс з собою, щоб вона її продала. Мати побачила, що лампа брудна, і взяла жменю піску й почала терти. Аж раптом перед нею став велетень-джин, страшний та грізний на вигляд, і спитав, чого вона бажає. Алладін наказав принести попоїсти. Джин відразу приніс столик із щирого срібла, а на тому столику стояло дванадцять тарілок з різними наїдками, два срібні келихи, два глеки з вином і хліб. Цієї їжі Алладіну і його матері вистачило на два дні. Мати просила продати лампу і перстень, бо боялася джинів, але Алладін зрозумів, яку вигоду вони можуть мати.

Коли не лишилося ніякої їжі, Аладдін узяв одну з тарілок, що їх приніс джин, і пішов з нею на базар, але по дорозі зустрів лихого та жадібного гендляра-чужоземця, який дав за тарілку один динар, хоч вона була дуже дорога. Так Аладдін кожного дня продавав по тарілці, зрештою, продав і столик.

Наступного разу джин знову за наказом хлопця приніс столик з їжею. Коли ж їжа у них скінчилася, Аладдін узяв срібну тарілку, але цього разу натрапив на крамницю старого чесного ювеліра. Той за кожну тарілку давав по сімдесят динарів. Тепер щоразу, як кінчалися гроші, Аладдін продавав старому по тарілці, і по недовгім часі вони з матір’ю стали жити в достатку. Аладдін перестав водитися з хлопцями-шалапутами і приятелював тепер тільки з дітьми статечних та шановних людей і щодня відвідував базари, де знайомився з купцями, розпитуючи їх про товари та про торгівлю. Заходив він і до ювелірів та торговців коштовностями й дивився, що вони продають та купують, і врешті збагнув, що плоди, винесені з підземелля – не скельця чи кришталь, а коштовні самоцвіти, яким і ціни не складеш.

Якось містом їхала до лазні царівна Бадр аль-Будур, дочка могутнього царя. Усім було заборонено виходити на вулицю й визирати з вікон. Та Алладін вирішив сховатись за дверима лазні й глянути на царівну, коли вона туди входитиме. Побачивши дівчину, Алладін закохався в неї і вдома зізнався матері, що надумав одружитися з царівною. Мати попросила сина схаменутися, адже вони не могли рівнятися до самого царя. Та син попросив матір піти до палацу і посватати його. Жінка пояснювала сину, що так не личить, але мусила скоритися. Хлопець взяв порцеляновий таріль, насипав своїх найкращих самоцвітів і попросив завтра нести це до царя.

Всю ніч мати сушила собі голову цією справою, а коли настав ранок, закуталась в покривало, взяла таріль, загорнутий у тонку хустку, і попрямувала до палацу. Цар, хоч і побачив її, та не вислухав. Так жінка ходили у палац сім днів, поки цар не наказав візиру покликати цю стару жінку. Мати побажала цареві щастя й сказала, що має прохання. Вона розповіла, що Аладдін бачив Бадр аль-Будур, і хоче, щоб вона вийшла за нього заміж. Цар засміявся, але жінка подарувала йому самоцвіти. Цар, замилований, не міг одвести від тареля очей. Навіть візир підтвердив, що в царській скарбниці нема таких самоцвітів. Тож цар оголосив, що той, хто підніс йому такі коштовності, гідний бути нареченим царівни Бадр аль-Будур. І коли візир почув ці слова, він дуже засмутився, бо цар обіцяв віддати свою дочку заміж за його сина. Цар дав матері слово честі, що царівна стане дружиною Алладіна через три місяці.

Аладдінова мати подалася додому радісна та весела. Хлопець подякував матері за її турботи й почав терпляче очікувати. Якось його мати вийшла в місто і дізналася, що візирів син одружується з царівною Бадр аль-Будур. Прийшовши додому, вона сказала про це синові. Аладдін тяжко зажурився, не їв і не спав, плакав і тужив. Та по недовгім часі він згадав про лампу і мовив до матері, що візирів син пошкодує, що посватався до царівни.

Після вечері Аладдін викликав джина і наказав ввечері принести до нього молодих. Вночі знову з’явився джин і приніс килим, у який були загорнуті царівна та син візира. Алладін наказав джину віднести візирового сина у льох і там замкнути, а на світанку перенести молодих назад у палац.