Астрід Ліндгрен — Міо, мій Міо (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Розповідь ведеться від імені 10-річного хлопчика Бу Вільгельма Ульсона, якого всі називають Буссе

ВІН У ДОРОЗІ ДЕНЬ І НІЧ

Минулого року по радіо передавали про зниклого хлопчика. Стокгольмська поліція шукала 9-річного Бу Вільгельма Ульсона, що зник ввечері зі свого дому на Упландській вулиці. Але про хлопця не надійшло жодної звістки.

Буссе кортіло розповісти про все, що з ним сталося, принаймні Бенкові, найкращому другові, що теж жив на Упландській вулиці. Власне, друга звали Бенгт, але всі казали Бенко. Нашого героя теж кликали просто Буссе. Жив він у тітки Едлі й дядька Сікстена, був їхнім годованцем. У них він опинився, коли йому було всього рік. А до того жив у сирітському притулку. Ні тітка Едля, ні дядько Сікстен не любили хлопчика, часто сварили за гамір, за бруд, за розкидані іграшки, надто голосну розмову чи сміх. Тітка Едля раз по раз казала: “Проклятий той день, коли ти з’явився в нашому домі!” А дядько Сікстен інколи казав: “Ану гайда з-перед моїх очей, щоб я тебе не бачив!”

Буссе здебільшого сидів у Бенка, який мама чудового тата. Він завжди розмовляв з Бенком, допомагав йому будувати моделі літаків, позначав карбами на одвірку в кухні, скільки він виріс, тощо. Бенкові не забороняли сміятися, розмовляти й розкидати одяг, скільки він хотів. І однаково тато його любив. Буссе часто хотілося, щоб Бенків тато був і його татом.

Тітка Едля якось була сказала Буссе, що його мати померла, коли він народився. А хто його батько, нікому не відомо. Вона додала, що то був поганець. Але Буссе так не вважав.

Того дня, коли Буссе зник, тітка Едля послала його до пекаря купити її улюблених сухариків. Коли хлопчик поминав ятку з садовиною, тітка Лундін, його приятелька, дала йому гарне червоне яблуко і попросила вкинути у скриньку поштову картку. Хлопець взяв картку, а вже біля поштової скриньки глянув і прочитав: “Королю Країни Далекої. Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі. Він у дорозі день і ніч і несе в руці знак — осяйне золоте яблуко”. Тут Буссе глянув на яблуко — воно було золоте.

Хлопець пішов до парку Тегнера й сів на лавку. Там не було ні душі. Всі люди вечеряли вдома. В парку стояв присмерк. На землі Буссе побачив пляшку з-під пива, яка чомусь була закрита уламком гіллячки. Всередині щось ворушилося. Там сидів дух, і Буссе наважився випустити його. Дух озвався громовим голосом і спитав, що хоче хлопчик за допомогу. Але Буссе не хотів ніякої віддяки. Дух розповів, що до Стокгольма прибув учора ввечері й заліз у пляшку поспати. Та поки він спав, хтось затулив йому вихід. Дух сказав, що прибув з Країни Далекої. Хлопець відчув, що не зможе жити, коли не потрапить туди. Він попросив взяти його в ту країну, але дух похитав головою. Та коли Буссе показав золоте яблуко, дух сказав, що то знак: хлопця давно шукає його король.

Разом з духом Буссе піднявся в повітря і помандрував, аж поки не опинився в Країні Далекій, що знаходилась на острові, який плавав у морі. Там було дуже гарно. На морському березі височів великий білий замок. На березі хлопець зустрів свого тата-короля. Буссе впізнав його, як тільки побачив. Вони довго обіймалися. Тато шукав його цілих 9 років, і нарешті знайшов. Хлопець дізнався, що насправді він не Буссе, а Міо.

Міо вже давно живе в Країні Далекій. Дні його веселі й радісні. І кожного вечора тато-король приходить до його кімнати, вони будують разом моделі літаків і розмовляють. Щомісяця тато робить карби на одвірку в кухні, щоб побачити, наскільки виріс син. Міо хотів, щоб Бенко знав про все це.

У ТРОЯНДОВОМУ САДКУ

Міо до пуття не знав, як йому написати Бенкові. Бо ніхто на світі не пережив таких пригод, як він.

Першого ж таки дня тато-король узяв Міо до свого садка. Це було надвечір. Хлопчик побачив срібні тополі, трояндовий садок, білі лілеї, чудових білих пташок. Коли тато говорив з садівником, Міо бігав по садку й роздивлятися на все. Йому аж у голові запаморочилось від тієї краси і хотілося розділити її з другом. І раптом Міо побачив хлопця, схожого на Бенко. Виявилося, що то син садівника. Хлопця звали Юм-Юм. То був хлопчик з таким самим каштановим чубом і з такими самими карими очима, як у Бенка. Але Юм-Юм був поважніший і чемніший від Бенка.

Хлопці подружилися, і Юм-Юм повів Міо показати свій будиночок. То була біла хатина під солом’яною стріхою, по стінах і по дахові вилося багато троянд. На причілку хатини стояли лавка і столик, а далі — цілий ряд вуликів із бджолами. Мама Юм-Юма була дуже схожа на тітку Лундін, хіба що трохи вродливіша. На вечерю вона дала хлопцям миску млинців, варення з полуниць і молоко. Вони з Юм-Юмом так наїлися, що мало не полопали. Друзі весело сміялися, а коли прийшли король і садівник, Міо налякався, що татові не сподобається його гучний сміх. Але тато сказав, що любить пташиний спів, музику своїх срібних тополь, але найдужче любить слухати, як сміється в садку його син.

Після вечері друзі гралися в садку. Коли почало смеркати, в садку запанувала цілковита тиша. Лише на вершечку найвищої тополі сидів самотою великий чорний птах і співав. Співав краще за всіх білих пташок разом, і Міо здалося, що він співав саме для нього. Але спів той будив тугу. Юм-Юм сказав, що зве того птаха Жалібником.

Міо повертався з татом додому, а Жалібник і далі виспівував. Потім хлопець побачив, як птах шугнув просто в небо. Тоді на небі спалахнули три маленькі зірочки.

МІРАМІС

Якось тато-король подарував Міо справжнього коня, якого звали Міраміс. Кінь був білий з золотою гривою.

Коли Міо мешкав на Упландській вулиці, він любив старого броварського коня, що звався Калле-Джигун. Двічі на тиждень він привозив до крамничок на Упландській вулиці пиво, найчастіше вранці, коли хлопець йшов до школи. Інколи він запізнювався на уроки, щоб порозмовляти зі старим конем.

Міо полюбив Міраміса з першої хвилини! Першого ж дня Міо прокатався на своєму коневі, хоч до цього ніколи не їздив верхи. Потім хлопець катався разом з Юм-Юмом.

Королівство тата було дуже велике. Острів, де стояв палац, називався Островом Зелених Лук. І він — тільки невеличка частка всього королівства. Юм-Юм розповів, що королю належать також Земля Заморська і Земля Загірна.

Катаючись на коні, хлопці зустріли пастушка Нонно, який майстерно грав на сопілці. Пастушок зробив сопілки і для друзів, а потім навчив грати. Згодом Юм-Юм і Міо домовилися, що збережуть сопілки, а коли розлучаться, то гратимуть ту мелодію.

Міо був щасливий, бо мав тата-короля, Юм-Юма, Міраміса, їздив верхи через зелені пагорки й луки так, що аж вітер свистів у вухах! Він дізнався, що потрапити в Землю Заморську і в Землю Загірну можна через міст Вранішньої Зорі. То був великий і довгий міст, кінця якого не було видно. Юм-Юм розповів, що на ніч король наказує підводити його, щоб на острові могли спокійно спати, адже може прийти лицар Като. І коли він сказав ці слова, навколо ніби дмухнуло крижаним холодом, і Міраміс затремтів. Так уперше Міо почув ім’я лицаря Като.

Міо кортіло проїхатися мостом Вранішньої Зорі, та спершу треба було запитати дозволу в тата-короля. Другого дня друзі знов поїхали до Нонно. Пастушок запросив хлопців до своєї бабусі, в якої він мешкав. Хлопцям довелось узяти всіх ягнят, овець і Міраміса. Вийшла ціла валка.

Прийшовши до хатинки під солом’яною стріхою, троє хлопців заграли на сопілках і зробили бабусі несподіванку. Жінка дуже зраділа, а потім нагодувала їх смачним чорним хлібом. З чистої кринички діти напилися смачної води. Нонно треба було вертатися з отарою на пагорки, тому він попросив бабусю дати йому плащ, бо вночі було холодно. Міо теж хотів ночувати надворі, але треба було спитати дозволу в тата. Бабуся сказала, що повідомить короля, що хлопець ночуватиме на луці. Юм-Юм попросив повідомити і його тата. Бабуся дала їм ще два плащі з червоного і блакитного плаща. Нонно сказав, що то плащі його братів, яких забрав жорстокий лицар Като. Також бабуся дала друзям буханець хліба, що втишує голод, та дзбан води з кринички, що втамовує спрагу, і вони подалися назад.

Біля пагорка, де плакуча верба схилялася над струмком, хлопці влаштували собі табір і розпалили вогнище, а потім грали на сопілках.

КОЛОДЯЗЬ, ЩО ВВЕЧЕРІ ШЕПОЧЕ

Одного дня Міо запитав батька, чи можна йому переїхати через міст Вранішньої Зорі. Тато-король дозволив і розповів про Землю Чужинецьку, де живе жорстокий лицар Като. Коли король вимовив його ім’я, по трояндовому садку ніби промчав лихий вихор. Міо відчув, що боїться Като.

Тато-король мав багато обов’язків, адже його королівство було велике, а однаково завжди знаходив час на Міо. Ніколи не казав: “Дай мені спокій, я тепер не маю часу!”. Але і разом з Юм-Юмом Міо проводив багато часу. Хлопці часто вирушали верхи в далекі мандри. Якось друг вперше повіз Міо через міст Вранішньої Зорі.

Це було на світанку, коли вартові саме опустили міст після ночі. Коли саме сходило сонце, Міраміс ступив на міст. Кінь біг, і раптом Міо помітив попереду провалля. Хлопець страшенно налякався, але кінь знявся у повітря і полетів. Міо дуже здивувався, а от Юм-Юм знав про це вміння Міраміса.

Прибувши на Землю Заморську, Юм-Юм повів Міо знайомити з Грі. Хлопці прийшли до білої хатини під солом’яною стріхою, що теж скидалась на казкову. На подвір’ї перед хатиною був круглий колодязь. На цямрині сиділо п’ятеро дітей. Найбільший із них звався Грі. Він був дуже ласкавий і чемний. Хлопчик розповів, що їхній колодязь зветься Колодязь, що шепоче ввечері. Міо і Юм-Юм пробули з Грі та його братами й сестрами цілий день. Міо знайшов у траві маленьку срібну ложечку і дізнався, що вона належала маленькій сестричці Грі, яку забрав лицар Като. Брати й сестри Грі заплакали, а ложечку подарували Міо.

Коли почало смеркатися, діти посідали на цямрину колодязя. Із нього раптом долинув шепіт. Колодязь нашіптував казки, а потім наспівував невимовно гарні пісні. Грі розповів, що це колодязь забутих казок і пісень, таких, що їх колись давно розповідали й співали на світі, а потім так само давно забули.